Глава 27. Дана

Я не знаю, як довго ще витримаю ці посмішки.

Вони всі такі гучні. Такі доглянуті. Слова ллються, як шампанське. Макс — у своєму середовищі, і водночас ніби чужий. Його очі не сміються, навіть коли вуста усміхаються. І я відчуваю, як із кожним привітанням, із кожним «а хто це з тобою?» мені хочеться вийти на повітря.

— Ти не проти, якщо я… — нахиляюся до нього.

— Уже йду за тобою, — перериває, і за мить ми обоє опиняємось на терасі.

Тут тихо. Тільки ліхтарі кидають м’яке світло на плитку, а десь у кутку тихо грає саксофон. Справжній. Живий.

Я зупиняюсь біля перил. Вдихаю. Перше, що чую — не нічне місто, а себе.

— Я ніколи не була в таких місцях, — кажу.

— І?

— І нічого. Просто... думаю, як я сюди потрапила.

Він не відповідає одразу. Підходить ближче, стає поряд. Його плече торкається мого — трохи тепліше, ніж треба.

— Ти потрапила сюди тому, що я без тебе сьогодні не витримав би. — Його голос спокійний, рівний. Але не звичний. Без жартів. Без маски.

Я повертаюсь до нього. Наші очі на одному рівні. І вперше немає жодного захисту. Лише ми.

— А як ти тримаєшся? — питаю. — Після всього. Стартап. Цей… злив.

Він знизує плечима. Але не віджартовується. Просто чесно каже:

— Працюю. Думаю, що робити далі. Ми знайшли, хто злив. Один із наших передав матеріали. Мене це бісить, але принаймні ясно, звідки ноги ростуть. Не з дому.

Я стихаю. Всередині — теплий вибух полегшення. Хоча б не відчуваю себе зрадницею. Нарешті можу не боятись власного погляду в дзеркалі.

— Знаєш… — кажу тихо. — Це звучить дивно, але я… пишаюсь тобою.

Макс підводить брови.

— Тим, що я не вбив нікого?

— Тим, що ти не здався, — усміхаюсь. — І що говориш це мені. Без броні.

Ми стоїмо ще кілька секунд мовчки. Вітер піднімає пасмо мого волосся, він автоматично відкидає його назад за вухо.

— Дано, — шепоче. — Якщо ти залишишся тут ще трохи… я вже не зможу це називати грою.

Я дивлюсь на нього. В очах — ніч. Глибока. Неспокійна. Жива.

— А я вже давно не граю, — кажу чесно.

І тоді між нами — не поцілунок. Ще ні. Але щось сильніше. Пауза, яка запам’ятовується більше, ніж дотик.

Машина котиться нічним містом. Нарешті вечір завершився. Здається, пані Катерина і Олеся вже поїхали додому. Ми затрималися довше, донька іменинниці ніяк не могла наговоритися з Максом. Усередині — тиша. Але це вже не незручна мовчанка, як колись. Це спокій. Напруга, яка більше не відлякує, а гріє. Я сиджу, дивлюсь у вікно і час від часу ловлю на собі його погляд.

А він… мовчить. Але пальці на кермі — напружені, як перед зльотом. Наче щось стримує.

Ми не говоримо про те, що було на терасі. Не обговорюємо слова. Не згадуємо, що між нами щось змінилося. Просто… обоє знаємо. Але ще я знаю про те, що не та, за кого він мене приймає. Якби ще між нами був просто мезальянс… Але я шпигунка. Хоч і не винна в крадіжці стартапу, та все ж зрадниця. Бо змушена доповідати його батьку про все. І як викрутитися з цієї пастки не знаю.

Коли ми під’їжджаємо до дому, світло у вітальні ще горить. Бабуся не спить — це я відчуваю, ще не вийшовши з авто.

Макс виходить першим, обходить машину і відкриває мені двері. Тримає руку, поки я встаю. Не відпускає одразу. Я бачу, як він щось хоче сказати, але… не зараз. Не тут. І краще б та “зараз” не настало.

У домі пахне трав’яним чаєм і яблуками. І тишею, яка всіх усе одно видає.

Бабуся сидить у своєму кріслі з планшетом на колінах, але очі — не на екрані. А на нас.

— Ви вже? — питає невинно. Але в голосі — тон, який каже: я бачила все, що треба.

— Так, — відповідає Макс. 

— Вам сподобався вечір? — питає вона.

— Було… добре, — каже хлопець. 

— Дуже цікаво, — додаю я. І зустрічаюсь із її поглядом. Прямим. Глибоким.

Вона нічого не каже. Лише піднімає брови — трохи театрально. Потім переводить погляд на мого "бойфренда".

— Максику, поки не забула. Мені потрібна буде твоя допомога завтра в одному питанні.

— Добре, бабусю, — киває він. — А зараз ми підемо спати. Всі трохи втомились.

Вона всміхається. Мовчки. Мудро. І я знаю, що в її голові вже тисяча висновків. Але вона, на відміну від решти світу, ніколи не квапиться з оцінками.

Ми піднімаємось нагору. Йдемо поруч, мовчки. Я чую його дихання. Чую, як у мені калатає серце. У кімнаті — звична півтемрява.

Він зупиняється біля дверей до своєї ванної. Я — біля ліжка.

— Спокійної ночі, — кажу першою.

— Спокійної, — відповідає. І раптом додає тихо: — Дякую, що була поруч.

Я киваю. Не обертаюсь. Бо знаю — якщо зараз подивлюсь на нього… не засну.

Ця ніч — уже не схожа на жодну іншу.

І якщо я ще вмію брехати всім, то собі — вже ні.