Глава 26. Макс

У цьому домі готується до виходу, здається, весь всесвіт.

Мама снує між дзеркалами, бабуся вирішує, в яких сережках вона виглядає «меншою лялькою», а Дана… Дана зникає в кімнаті на пів години — і з’являється зовсім іншою.

Я сиджу на сходах, з телефоном у руках, удаючи, що гортаю новини. Насправді просто чекаю, поки вона вийде. І не тому, що маю контролювати. А тому, що хочу побачити. Вперше — без сарказму. Без гри. Без нашої звичної боротьби.

І вона виходить.

Сукня темно-синя, проста, але елегантна. Вона не блищить, не викликає, не кричить «дивіться на мене». Але я дивлюся. І не можу не дивитися.

Волосся зібране. Лише тонкі пасма лишаються біля щік, м’яко обрамлюючи обличчя. Макіяж ледь помітний, як дотик. Все дуже не по-міському. Дуже… по-справжньому.

— Тобі йде, — кажу просто, коли вона зупиняється на сходах. Вона не червоніє. Не робить вигляд, що не чула. Просто усміхається куточками вуст — і цього чомусь достатньо.

— Дякую. Ти теж нічого. Навіть краватка без плям.

— Я старався, — жартую. — Не щодня ж іду на парад сукульок і їхніх мам.

Машина котиться вулицями міста, наче в кіно. Дана мовчить, дивиться у вікно. Я не втручаюсь. Знаю — вона зосереджена. Напружена. Вона йде в мій світ, а я сам не завжди в ньому почуваюся своїм.

Ресторан — дорогий, блискучий, надто білий. Ми заходимо, і на нас одразу обертаються голови. Мене всі знають. Її — ніхто. І це чудово.

Я беру її під руку. Вона спочатку здригається, потім — приймає. Її пальці лежать на моїй долоні легко, але впевнено. Вона тримається гідно. Ніби не працювала служницею, а з дитинства вивчала, як тримати спину рівно серед хижих усмішок.

— Максе, любий! — підлітає мама з келихом. — Ви чудово виглядаєте! Ви з Даною — просто… голлівудська пара!

— Якщо це натяк, — шепочу їй, коли мама відходить, — то ти значно краща за актрису. Бо справжня.

— А ти… — відповідає вона, не дивлячись, — щойно вперше захистив мене не жартом.

Ми мовчки рухаємося поміж столів. Люди вітаються. Пропонують шампанське. Задають запитання з фальшивою цікавістю. Вона — тримається. Я — поруч. І відчуваю, що більше не тягну її за собою в цей світ.

Вона вже йде тут сама.

І, що ще гірше — виглядає в ньому значно… природніше, ніж я чекав.

А це — небезпека. Для мене.

Бо якщо вона залишиться, я вже не зможу відпустити.

Світ, у якому я виріс, ніколи не був справжнім.

Тут усі усміхаються. Всі п’ють за здоров’я, обговорюють ринки, сім'ї, машини, бізнеси — і ніхто не каже правду. Цей ресторан повен шелесту шовку, запаху дорогих парфумів і слів, які нічого не означають. У ньому я завжди рухався впевнено. Механічно. Як серед знайомих декорацій.

Але сьогодні — не так.

Сьогодні я бачу її очима. Цей блиск. Цю виставу. І вже не можу не помічати, наскільки все порожнє.

— Макс! — лунає зліва. — Давно не бачилися! Це ти привів із собою таку красуню?

Це Ліза. Донька партнерки моєї матері. У вічно блискучих сукнях і з навичкою флірту, якій міг би позаздрити навіть досвідчений PR-директор. Вона вже прикипіла до мого плеча, її руки ненав’язливо торкаються мого піджака.

— Моя дівчина, — кажу спокійно й відсторонено. — Дана.

— Дуже… цікава, — каже вона, з такою посмішкою, ніби пробує оцінити витвір мистецтва, який поки не розуміє. — Ти ж у нас зазвичай обираєш більш… гламурних.

— А я вже не зазвичай, — відповідаю. І беру Дану за руку. Просто. Прямо. Зрозуміло.

Ліза щось ще бурмоче, але ми вже відходимо.

Інша група. Ще один тост. Ще одна подруга мами — з донькою. Рівною, блискучою, як обкладинка журналу. Така сама манера нахиляти голову, коли говорить. Такий самий штучний сміх.

Вона торкається мого ліктя. Питає, чим займаюся. З ким приїхав. Куди зник. А я — все більше стискаю пальці Дани, і з кожним її дотиком думаю тільки про те, як швидше піти геть.

Вона поруч. І це — якір.

Бо навіть якщо все довкола виглядає, як сцена, вона — справжня. Її дихання, її спокій, її стриманий погляд. Вона не намагається вразити. І саме тому — вражає.