Глава 25. Дана

Телефон дзвонить, коли я саме натискаю «оформити замовлення».

Номер збережений без імені — просто як цифри. Але я знаю, хто це. І дихати стає трохи важче.

Я виходжу в коридор, прикриваю двері й приймаю дзвінок.

— Чого нема новин? — запитує одразу, без привітань. Голос сухий, контрольований, як завжди. — Макс уже заспокоївся? Прийняв поразку?

Я стискаю пальці. У грудях щось завмирає.

— Він… тримається, — кажу ухильно.

— Це не відповідь. Що він робить? Чим займається?

Я вагаюся. Розрив — буквально на межі язика.

Сказати: він працює. Що не здався. Що ще не програв. Що код кипить у нього в голові, і він зараз небезпечніший, ніж був до релізу тієї копії. Принаймні я хочу в це вірити. Хочу думати, що він в плутається з цієї трасовини, в яку, я дуже сподіваюся, його загнала не я.

Але я мовчу.

— Спілкується з бабусею, з мамою. Часом щось робить в ноутбуці, але я не маю змоги подивитися. За мною тут теж стежать. Тепер в будинку багато людей. Я дію обережно, щоб мене не викрили.

— Богдано, — голос стає холоднішим. — У тебе є обов’язок. Я дав тобі шанс не лише виплатити борг — а й допомогти нам обом. Ти повинна дізнатися, що він планує. І якнайшвидше.

Я ковтаю клубок у горлі.

— Добре, — відповідаю тихо.

— І ще одне. Я чув, завтра у Катерини — подія. Не знаю точно яка. Якщо буде щось публічне — мусиш бути там. Пильнувати, з ким він говорить. Про що.

— Я дізнаюсь, — брешу. Бо вже знаю, і вже вирішила не казати.

Він кидає слухавку.

Я стою кілька секунд у тиші, наче після грози. Потім повертаюся до кімнати. Підтверджую оплату. Сукня вже їде до мене.

Коли кур'єр дзвонить у двері, я перехоплюю пакунок першою. Не хочу, щоб хтось із рідних Макса бачив її до мене. Це — мій простір. Мій вибір. Мій вихід у світ, у який я досі не мала сміливості зазирнути.

Сукня... красива. Без виклику, але елегантна. Темно-синій атлас із відкритими плечима, плавний силует і тонкий розріз збоку. Вона не схожа на мене. Але я хочу, щоб була схожа.

Я приміряю її у кімнаті. Волосся прибираю вгору. Без прикрас. Без пафосу. Просто — спокійна, в собі. І коли я бачу себе в дзеркалі… я не впізнаю це обличчя.

Наче я — жінка, а не чиясь служниця.

І саме в цей момент прочиняються двері. Без стуку. Звично. Бо це ж він.

Я обертаюся.

І Макс завмирає на порозі.

На кілька секунд — ні слова. Тільки очі. В них блимає щось таке, від чого в мене серце б’є сильніше. Не бажання. Щось інше. Змішане. М’яке. Справжнє.

— Це… — він кашляє, ховаючи розгубленість. — Тобі личить.

— Ти не думав, що я серйозно піду, так? — кажу, намагаючись приховати, як гарячіють щоки.

— Думав, що передумаєш, — усміхається. — А тепер думаю, що доведеться захищати тебе не лише від чужих поглядів, а й від власних.

Я не знаю, що на це сказати. Тому просто повертаюся до дзеркала.

А в його очах я бачу — він ще щось хоче сказати. Але не каже. І це... навіть краще.

Бо я теж не готова розставити все по поличках.

Ще ні.

Макс ще мить стоїть у дверях, перш ніж знову зникає — ніби йому треба вдихнути. Я ж довго не скидаю сукню. Сиджу на краю ліжка і дивлюся в дзеркало. Зовнішність — не та, але думки мої. І в них усе ще змішане — краса, страх, шпигунство, Макс, брехня.

Коли я, перевдягнувшись, виходжу до кухні, він саме наливає собі каву. Однією рукою, другою щось швидко набирає на телефоні. Він знову в роботі. Але вже без того тремтіння, без темряви в погляді. Щось змінилось.

Я зупиняюсь на порозі, зібравши всю рішучість.

— Максе, — кажу, і він одразу підводить очі.

— Щось сталося?

— Ні. Просто… хотіла запитати. Той стартап. Ви щось з’ясували? Є якась зачіпка?

Його брови трохи зводяться, але голос залишається спокійним.

— Є. Один із наших дизайнерів передав презентацію якимось “знайомим з конкуренції”. Каже, для «натхнення». Очевидно, його використали. І, скоріше за все, з ним вже співпрацювали раніше.

Я видихаю. Тихо, але помітно.

Вперше за багато днів серце більше не стискається у грудях. Не я. Не його батько. Не зрада в сім’ї. Просто… недбалість. Людський фактор. Якесь дурне “не подумав”.

— Це добре, що знайшли, — кажу я м’яко.

Він киває.

— Так. Це дозволяє рухатись далі. І злитися менше. Трохи.

Я дивлюсь на нього. Тепер я бачу чоловіка, який знову стоїть на ногах. Не зламаний, а зібраний. Стиснутий, але не знищений.

І раптом я розумію: я рада за нього більше, ніж боялася за себе.

Це вже не просто історія прикриття. Це щось значно небезпечніше.

Бо мені більше не байдуже.