Глава 24. Дана

Я стою біля дзеркала у ванній з рушником на голові й намагаюся переконати себе, що день сьогодні буде звичайним. Спокійним. Без поцілунків, без дивних поглядів, без вибухів коду і зрад.

Я тільки-но закінчила мити голову, коли за дверима пролунало:

— Дано? Ти тут?

Макс.

Я зітхаю.

— Тут. Що сталося?

— У мене дві новини. Одна — умовно хороша, інша — ти зненавидиш.

— Чудово. Починай із тієї, яку я зненавиджу. Економимо час.

— Ти йдеш зі мною на це свято, що мама запросила. Завтра.

Я відчиняю двері й виходжу з рушником на голові та сумнівами в очах. Він стоїть спокійно, з руками в кишенях, ніби замовляє каву, а не оголошує вирок.

— Що значить "йдеш"? А я, пробач, тут при чому?

— Ти моя дівчина, пам’ятаєш? — всміхається нахабно. — Хоча б для цього дому. А якщо я з’явлюсь на вечірці сам — мама й бабуся мене роздеруть. А ще гірше — почнуть сватати. З усіма вільними, нудними, ідеально-зачесаними доньками її подруг.

Я дивлюсь на нього з підозрою.

— І для цього тобі потрібна я? Щоб бути щитом між тобою і... манікюрними хижачками?

— Саме так, — не кліпаючи, підтверджує. — Ти — єдина, кому я довіряю цей почесний обов'язок.

— Я не йду, — кажу одразу, ще до того, як серце встигає схвильовано тьохнути. — Що я там робитиму? Я ж не із цієї тусовки. Я навіть не з того світу.

— Саме тому ти й ідеальна. — Він нахиляється трохи ближче, стишує голос: — Бо ніхто не чекає від тебе фальші. І ти не будеш прикидатися, що тобі цікаво, якщо тобі не цікаво. А я цього дуже потребую. Щирості.

Я кліпаю. На секунду гублюсь у його очах.

— Я не маю, що вдягти.

— В цьому й полягала хороша новина. Купи. Щось святкове. Щось, що тобі сподобається. — Він вже розвертається, але обертається через плече: — І я оплачую. Так, щоб не було сперечань.

— Ні, Максе. Я не приймаю подарунків.

— Добре, — знизує плечима. — Тоді вважай це робочим костюмом. Спецодягом для вечора виживання. А тепер маю йти. Завтра — вирішальний день. І ти — моя гарантія, що я не впаду жертвою тітки Саші і її косметологині-доньки.

Він зникає так само стрімко, як з’явився.

А я стою, все ще з рушником на голові, і чую, як всередині мене дві сили знову стикаються: одна — кричить «ні, не йди!», а інша — тихо шепоче:

Уже за годину я сиджу в вітальні, на дивані, оточена відкритими вкладками з вечірніми сукнями на телефоні. Із кожною наступною моделлю я відчуваю себе то школяркою на випускному, то актрисою другого плану, якій забули дати сценарій.

Сукні блищать, сяють, облягають, розлітаються шифоном, викликають мимовільне: «Це точно не про мене».

— І що ти тут так рішуче шукаєш? — лунає голос з-за спини. Бабуся. Як завжди — непомітно, але вчасно.

Я швидко гасну екран.

— Та нічого. Просто… дурниця.

Вона не реагує на це. Просто заходить ближче, сідає поруч — повільно, з тією самою гідністю, з якою вона подає варення до чаю, ніби це королівський джем.

— Макс сказав, що ти йдеш із ним завтра? — питає просто.

Я зітхаю.

— Сказав. Але я ще не вирішила.

— Ага. І саме тому вже п’ятнадцять хвилин гортаєш сукні, ніби готуєшся до вручення «Оскара»?

Я сміюся — мимоволі, невпевнено.

— Просто не хочу. Не моя це сцена.

Бабуся киває. І довго мовчить. А тоді каже:

— Знаєш, коли я була молодою, теж була вперта. Мене запрошував один чоловік — вродливий, розумний, перспективний. А я все відхрещувалась. Казала, не моя тусовка, не моє середовище, не моя сукня. А він чекав. Потім не витримав — пішов і одружився з моєю подругою. І знаєш що?

— Що?

— Я досі думаю, що це була моя найбільша дурість. Бо навіть якщо б не вийшло, навіть якщо б усе згоріло — я б хоч раз танцювала з ним. І знала, що спробувала.

Я мовчу. Ця бабуся — не така вже й проста. Вона не тисне, не повчає. Вона просто садить в душу насіння.

— Іди, — каже вона, встаючи. — Вдягнись так, щоб подобалось собі. А не їм. І не йому. Тоді точно будеш виглядати незабутньо.

Я киваю. І знову беру в руки телефон.

Цього разу — вже не як дівчина, яка не хоче йти.

А як та, яка готова.