Глава 23. Макс

Я довго сиджу на лавці, не рухаючись. Сад потроху теплішає під сонцем, а в мені — навпаки. Холодно. Тиша довкола не розслабляє, а давить.

Перші емоції відступають, лишаючи по собі порожнечу. Удар прийнято. І тепер, як завжди, треба встати, стиснути зуби — і вирішувати.

Я не звик розмазуватись. Навіть якщо хочеться.

Вдихаю глибше. Потім ще раз. І ще. Відчуття, ніби знову навчаюся дихати. Як після удару по шлунку — коли світ зникає на секунду, а потім повертається, непевний, нестійкий, але твій.

Добре. Отже, вкрали. Ідею, структуру, назву. Значить — знали.

Хтось мав доступ. Хтось, хто бачив презентацію. Прототип. Архітектуру. 

З новеньких в мене вдома лише Дана (бабцю і маму, чи тата я не підозрюю, це занадто), але і її я не вважаю шпигункою. Може вона й доповідає татові, як я тут (і про мамин приїзд швидше за все сказала вона, хоч я і не маю доказів), проте підозрювати її в співпраці з конкурентами… Ні, це не вона. Не Дана.

Я навіть не дозволяю собі подумати в тому напрямку. Вона могла бути зла, могла боятись, могла мене уникати — але вона не з тих. Я це бачу. Це щось глибше. Вона не грає. А якби грала — я б уже відчув. Я б знав.

Виймаю телефон. Шукаю контакт. Дзвінок триває недовго.

— Максе? — голос Дмитра звучить обережно.

— Я в нормі, — кажу перше, хоч це не зовсім правда. — Є новини?

— Перевіряємо логи. Один із наших дизайнерів за тиждень до релізу передавав через хмару презентацію комусь поза командою. Начебто для «натхнення». Ми копаємо. Але виглядає, що або його використали, або він сам не до кінця розумів, з ким має справу.

Я зітхаю. Типово. Натхнення. Цим словом прикривають усе, від плагіату до крадіжки ідей.

— Знаєш, що це означає? — питаю.

— Що ми не померли. Ми маємо шанс. Просто тепер треба бути гнучкішими. Агресивнішими. І швидшими.

— Так, — погоджуюся. — Змінюємо модель. Виходимо через інший сегмент. Підв’язуємося до навчальних платформ. Я напишу новий алгоритм візуального прогресу. Він буде краще, ніж у них.

— Я з тобою.

Ми завершуємо дзвінок. І я… почуваюся трохи стабільніше.

Це ще можна врятувати. Мене ще можна врятувати.

Я озираюсь. У вікні — силует Дани. Вона ніби зникає з краю кадру, щойно я піднімаю очі. Я знаю, що вона бачила, яким я був хвилину тому. Слабким. Зламаним. І не зневажила. Не пішла.

І я розумію, що це — теж щось.

Може, навіть більше, ніж виграний реліз.

Звісно! Ось продовження глави від Макса, де він поринає в роботу з новим запалом, а атмосфера в домі змінюється — спокійна підтримка від Дани, несподівана турбота, і новина від мами, яка веде до наступного сюжетного повороту:

Коли голова вкидається в роботу, все решта стихає. Біль, злість, розчарування — відходять на задній план. Я знову в коді. У документах. У формулі, яку не зможе повторити жоден із тих, хто нахабно злизав поверхню мого продукту.

Я не просто повертаю функціонал — я переписую його глибше. Краще. Спритніше. Кожен рядок — як удар по невидимому ворогу. Кожне нове рішення — як виклик.

І за весь цей час мене ніхто не чіпає.

Жодних дзвінків. Жодних голосів за дверима. Лише м’який звук відчинених навшпиньках дверей — і тиша. Дана приносить мені обід, не каже жодного слова. Просто ставить тацю біля ноутбука, кидає короткий погляд і йде. І цього досить. Бо це — увага без вторгнення.

Я не їм одразу. Спочатку — ще один блок. Але коли зупиняюся на каву, помічаю, що все ще тепле. Вона точно знала, коли я зроблю паузу.

І щось у цьому… правильне.

До вечора я майже добиваю фінальну модель. Запускаю симуляцію. Зі стелі вже звисає тиша, як важка завіса — і я розумію, що втома доганяє мене.

Виходжу з кабінету, перший раз за цілий день.

На кухні всі вже зібралися. Дана розкладає прибори. Бабуся розповідає щось про свого знайомого ветеринара, а мама… мама піднімає на мене погляд і, як завжди, одразу в діловий тон:

— Максе, послухай. До речі, — додає між реченнями про те, як потрібно чистити гранати, — в неділю у моєї подруги, тітки Саші, день народження. Велике святкування. Все буде — ресторан, тости, музика. Вона запросила нас усіх. Наполегливо.

Я вже відкриваю рота, щоб сказати "ні, дякую", але вона не дає шансу.

— Я обіцяла, що ти прийдеш. Хочеш — приїдь пізніше, якщо завал із роботою. Але прийди. Будь ласка.

Я дивлюсь на неї, трохи здивований. Мама не з тих, хто «просить». Якщо просить — значить, справді хоче.

— Я подумаю, — відповідаю, сідаючи до столу.

— О, ну це вже прогрес! — усміхається бабуся. — Бо ще зранку ти тільки гарчав. А сьогодні майже як людина.

Я хмикаю. Сьогодні я не просто «як людина». Сьогодні я — в бою. Але всередині щось тихо відтануло.

Бо, здається, я все ще маю тил.