Глава 22. Дана

Я витираю пил із комоду в коридорі, розставляю вазочки, які постійно хтось зміщує, й думаю про одне: все якось... змінилось. Макс став іншим. Точніше — я почала бачити в ньому щось інше. Той поцілунок досі пульсує в пам’яті, як щось невимовно живе. І лякає. І тягне.

Аж раптом з другого поверху просто над головою пролітає Макс. У прямому сенсі — майже стрибає вниз по сходах, мов переслідуваний привидом. Обличчя — сіре, стиснене. Очі — не ті. Ніби все, що тримало його разом, тільки-но зникло.

— Макс? — озивається бабуся, яка щойно вийшла з кухні з чашкою ромашкового чаю. Він її навіть не чує.

Просто проходить повз, майже торкаючись плечем стіни, і виходить надвір, гримнувши дверима.

— Що це з ним? — питає вона мене, витираючи чай, який трохи хлюпнув з чашки. — Він же ніколи так не бігав. Завжди спокійний, поміркований.

Я мовчу. Не знаю. Справді не знаю. І це бентежить.

— Іди подивися, — додає вона, хитаючи головою. — Може, йому допомогти треба, просто тиша й підтримка. Найближчих. Не завжди чоловіки кричать, коли їм боляче. Інколи вони мовчать, а тоді — хоп — і все. Стіна. Через неї вже не достукаєшся.

Я кладу ганчірку, зітхаю і йду до саду.

Макс сидить на лавці під яблунею. Спина трохи згорблена, руки стиснуті в кулаки, погляд у землю. Він не схожий на себе. Він ніби менший. Вразливіший. Той, кого хочеться торкнутися, щоб переконатися, що він справжній.

— Що сталося? — питаю тихо, підходячи обережно.

Він зітхає, не дивлячись на мене.

— Наш продукт… стартап… хтось випустив точно такий самий на тиждень раніше. Один в один. Навіть слоган мій. — Він змахує рукою. — Хтось злив усе. Хтось з мого оточення. — А тоді додає втомлено: — Сходи, скажи бабусі, що я не здурів. Просто треба час, щоб заспокоїтися. Бо зараз я хочу когось придушити. Лише не знаю кого.

Я киваю. Мовчки. Не хочу його розпитувати більше — в ньому все ще напруга.

Хтось з оточення? — сказав він. А я знаю, хто останнім бачив ті файли. Я. І я передала їх батькові.

Але…

Я не вірю, що його батько міг це використати. Не вірю — і крапка. Так не чинять батьки. Не можуть. Не мають права.

Бо я знаю, яким має бути справжній батько. Я пам’ятаю.

Мій тато загинув, коли я була вже доросла. Автомобільна аварія. Тупо. Миттєво. Без шансів.

Але до того — він був усім.

Він ніколи не забував обійняти мене перед сном, навіть якщо приходив пізно. Завжди приносив якісь дрібнички — то наклейки з журналів, то записку з малюнком. Ніхто не сміявся так щиро, коли я показувала свої дитячі вірші. Ніхто не захищав мене так люто, коли хтось ображав.

Тато був скелею. Тихою, надійною. Тією, яка тримала наш дім.

І я думаю: якби він був живий… він би ніколи не зрадив. Не продав. Не використав.

То як я можу повірити, що тато Макса — холодний, жорсткий, могутній бізнесмен, якого я бачила лише здалеку — міг ось так зламати сина?

Навіть якщо вони не ладнають. Навіть якщо між ними прірва — хіба ж це дозволяє таке?

Я не можу це прийняти. Не хочу.

Але й не можу не перевірити.

Я витягаю телефон, відходжу на кілька кроків і набираю його номер.

— Так, Дано. Щось серйозно, що ти телефонуєш, а не пишеш? — він бере трубку майже одразу, ніби чекав.

— Вітаю… — я ковтаю тривогу. — Сьогодні сталося дещо. Стартап Макса вкрали і випустили раніше.

— Так, вже дізнався. Він дуже засмучений? — лунає спокійне. Людина, яка вміє володіти собою. Але мені неприємно. Сподівалася, почути хоч трохи емоцій, якогось співчуття до сина. Це ж важлива подія в його житті.

— Та, звісно, — зітхаю. — Я тут подумала… Ви не могли комусь показати файли з проєкту, що я надсилала? Хоча б випадково. Може, хтось з вашого офісу побачив?

На тому кінці — мовчання. Потім — коротке:

— Зараз з’ясую. Але ти про це не думай. Швидше за все це хтось з компанії Макса, бо в мене все надійно. Займайся своєю роботою, Дано. Ти молодець.

Я кладу слухавку.

І дивлюсь на Макса — сильного, зламаного, мовчазного.

І раптом розумію, що якщо це через мене…

Я цього собі не прощу.