Глава 21. Макс

Смак її губ все ще відчуваю.

Цей поцілунок… не був частиною плану. Не був театром. Я не думав. Просто зробив. І чомусь зараз не можу викинути це з голови. Її запах, те як вона завмерла, але не відштовхнула. Як дивилася потім. Без істерики. Без драм. Просто мовчки стояла.

І я розумію, що все пішло не за планом. Що вона вже більше, ніж просто історія прикриття. Що це не тільки фікція для рідних. І від того мені стає страшно.

Щоб не застрягти у власній голові, я йду до кабінету. Працювати. Увімкнути мозок, повернути контроль. Робота — це завжди рятувало.

Вмикаю ноутбук. Розгрібаю повідомлення. Відкриваю новини галузі.

І... завмираю.

В очі впирається знайоме оформлення. 

Монітор палає логотипом. Новий додаток, стильна презентація, ідеально знятий проморолик. Я дивлюсь, як один за одним на екрані змінюються кадри, знайомі до болю. Це моя ідея. Моя концепція. Моя структура. Але не мій продукт.

Вони вийшли раніше. На тиждень. І вже збирають попередні заявки. Відео крутиться на головній сторінці TechNova, телеграм-канали ІТ-шників репостять це, мов сенсацію. Розумний інтерфейс обліку для мікрокоманд у креативній індустрії. Це були мої слова. Моя подача. Моє бачення.

— Це якась помилка, — бурмочу я, переглядаючи сторінку знову. І знову. І знову.

Не може бути.

Підриваюся з крісла, відкриваю чат з партнерами. Миттєво викликаю на відео.

— Ви це бачили? — питаю, не чекаючи привітання.

З іншого боку — Дмитро, засновник стартапу зі мною з перших днів. Сидить із чашкою кави, вже не такий розслаблений, як зазвичай. Його обличчя каже все.

— Максе, я сам щойно побачив. Це… Це той самий функціонал. Навіть кольорова гама майже така сама. Вони вийшли сьогодні зранку. І вже мають згадки в «Хайтечері» і в «Стартап.UA».

— Якого біса?! — я хапаюся за голову. — Хтось злив. Хтось із нас. Бо такого збігу не буває. Не буває!

Серце б’ється, як на марафоні. Холодний піт. Я відчуваю, як у скронях пульсує злість, безсилля і жах.

— Я не знаю, хто, — Дмитро говорить тихо, але твердо. — Але вони знали про структуру API, про нашу логіку розрахунків, навіть про інтеграцію в TaskLink. Це не випадковість. Хтось мав доступ.

Я не можу дихати. Моя перша справжня ідея. Те, що мало довести батькові, що я здатен зробити щось сам. Без нього. Без його грошей. Без його вказівок.

— Це все. Вони вийшли раніше. Інвестори вже побачили. Тепер нас ніхто не підтримає. — Я говорю вголос, і слова відлунюють в кімнаті, як вирок.

— Не все втрачено, — каже він. — Ми можемо змінити підхід, вдосконалити функціонал. Додати гейміфікацію. Розробити просунутий модуль аналітики. Ми...

— Ми вже другі, Дімо! — виривається з мене. — У цій грі виграє той, хто перший. Ідеї не патентуються. А в стартапах ти або №1, або ніхто.

На мить западає тиша. Я бачу, як мій партнер опускає очі. Він це розуміє. І я це розумію. Та від того не легше.

Я вимикаю дзвінок. Сиджу в темряві свого кабінету. Кулаки стиснуті. Я хочу вдарити по столу. Розбити щось. Виговоритися. Але навіть кричати нема сили. Це не просто бізнес-невдача. Це — удар по мені. Особисто.

Я — той, хто мав тримати все під контролем. Рахував усіх. Аналізував. Прораховував ризики. І все одно програв.

Мене охоплює глибоке, липке розчарування. І, що найгірше — я не знаю, кому довіряти. Хтось зрадив. Хтось із команди, з ким я ділив ідеї ночами.

Я більше не можу залишатися тут. Мені тісно в кабінеті. У цьому домі. У власному тілі. Я встаю і йду на кухню. Просто, щоб дихати.

Я виходжу в коридор, не знаючи, куди йду. Ноги самі несуть — геть із кабінету, геть із власного провалу. Світ здається надто яскравим, звуки — надто гучними. Навіть тиша дратує.

Спускаюся сходами. Десь із вітальні чути приглушене бурмотіння телевізора. І вже майже доходжу до кухні, як раптом...

— Максику? — знайомий голос ріже повітря. Бабуся. Стоїть у дверях, у своєму халаті з трояндами, тримає чашку чаю і дивиться на мене. Уважно. Надто уважно.

Я зупиняюся. Дихаю важко. Руки тремтять. Не можу навіть зробити крок.

— Що з тобою, хлопчику? — питає тихо, з тією особливою інтонацією, якою тільки бабусі можуть питати. Не з докором. З болючою ніжністю.

І я...

Я не можу. Не зараз.

Відвожу погляд. Різко розвертаюся. І йду геть, кидаючи лише:

— Все потім! Не зараз, ба!

— Макс! — гукає бабуся, але я вже в саду. Можливо, тут я зможу заспокоїтися і зрозуміти, що зі мною щойно сталося.