Глава 20. Дана

На кухні пахне кавою і щойно підсмаженим хлібом. Я стою біля плити, намагаючись зосередитися на яєчні, але думки весь час повертаються вчорашнього вечора.

Точніше — до нього. До його очей. До тієї тиші, в якій було так спокійно. До чаю, що зігрівав не горло — серце.

І до його останніх слів: «Скільки треба. Або поки ти сама не захочеш, щоб я не був чемним».

Він не наближався. Не тиснув. Не жартував брутально, як раніше. Просто був поруч. І я вперше за весь час дозволила собі трохи розслабитися. Забути, що я тут — через шантаж. Через борги. Через брата.

Забути, що він — син мого шефа. Син того, хто мене найняв шпигувати.

Я не помічаю, як двері відчиняються і до кухні заходить мама Макса. Вона одягнена в домашній костюм, але обличчя в неї — зовсім не ранкове. Суворе, зосереджене.

— Богдано, — звертається вона, сідаючи за стіл. — Чи можна з тобою серйозно поговорити?

Я відставляю сковорідку. Руки миттєво холонуть. Щось у її тоні змушує мене напружитись.

— Звісно, — відповідаю я, намагаючись усміхнутись. Але щелепи вже стискаються.

Вона дивиться на мене довго. І... навіть трохи жалісно. Наче їй шкода того, що вона має сказати, але вона все одно це скаже.

— Ти хороша дівчина. Розумна, вихована. Скромна, що нині рідкість. Ти справді мені подобаєшся, — починає вона. — Але...

Завмираю. Ось воно. «Але».

— Але ти не пара моєму синові, Богдано.

Я не рухаюсь. Не моргаю. Наче замерзаю зсередини.

— Не подумай, я не хочу тебе образити. І не думаю, що ти щось там вигадала чи маєш якісь підступні цілі, — вона зітхає, обережно складаючи руки на столі. — Просто... Макс — складна людина. І його життя завжди буде іншим. З іншим ритмом. З іншими правилами. Він не створений для стабільності. А ти… ти заслуговуєш на щось інше. На когось, хто буде поруч. Хто не змусить тебе сумніватися в кожному дні.

Мені хочеться щось сказати. Хоч одне слово. Але горло стискається.

Вона продовжує, лагідно, майже по-материнськи:

— Ти гідна кохання. Але взаємного. А мій син… він може спалахнути, а потім — згаснути. Я бачила це не раз. Я — його мати. І я не хочу, щоб ти потім ходила з розбитим серцем і думала, що щось зробила не так. Просто не витрачай себе. Не прив’язуйся. Чим раніше ти це зрозумієш, тим легше буде потім. Добре?

Я киваю. Повільно. Як автомат. Бо що я можу сказати?

Вона підводиться, кладе мені руку на плече. Легко стискає. І виходить з кухні.

А я стою. І дивлюся на підлогу. І думаю тільки про одне.

Вона має рацію.

Але чомусь це не полегшує. Навпаки — стискає горло ще більше.

Бо я вже… прив’язалась.

Я стою біля столу, притискаючи до себе кухонний рушник, хоч руки вже сухі. Усередині — порожнеча. Тиша в кухні здається глухою, мов у каплиці після поховання. Хочеться сісти. Але ще більше — зникнути.

Я не чую його кроків, тільки відчуваю: повітря в приміщенні змінюється. Входить Макс. Навіть не глянувши, знаю — це він.

— Що сталося? — питає спокійно, але голос уже не той. Напружений. Вловив.

Я повільно повертаюсь. Наші погляди зустрічаються, і я раптом втомлююсь вдавати, що все нормально.

— Заокругляйся з цією брехнею, Максе, — кажу тихо, але чітко.

— З якою ще брехнею?

— З усією. З початку й до кінця. Ми з тобою не пара. І твоїм рідним — твоїй мамі, бабусі треба сказати правду. Це все... не має сенсу. Нічого не вийде. Вони нас викриють. Мені вже соромно перед ними за те, що я вдаю щось з себе.

Його очі звужуються. Наче я сказала щось образливе. Але він не злиться. Просто повільно підходить ближче. Я відступаю на крок, але далі — стіл. Нема куди.

— Думаєш, це не виглядає правдоподібно? — шепоче він.

— Та ні. Саме в цьому й проблема, — зітхаю. — Усі вже вірять. А я не можу. Це неправильно.

— Добре, — раптом каже він. — Давай зробимо так, щоб повірили остаточно.

І перш ніж я встигаю щось заперечити, він нахиляється і цілує мене.

М’яко. Впевнено. Не як тоді, коли все було агресією. А зараз — повільно, з якимось теплом, наче ми давно разом. Його рука лягає мені на талію, друга — підтримує за потилицю. І я, чомусь, не відштовхую.

Я чую, як за дверима хтось проходить. Бабуся. Класично: повільно, у капцях, що шкрябають підлогу. Її силует миготить у склі духовки. І я розумію — вона бачить.

Макс відривається від мене рівно на ту мить, коли її вже не чути. Його губи лишаються біля мого вуха. Дихання гаряче.

— Отак значно правдоподібніше, — шепоче він. І посміхається. Близько. Дуже близько.

А я… я більше не впевнена, де тут гра. А де — вже нею не пахне зовсім.