Глава 19. Макс

Я весь день намагаюся не думати про неї. Не шукати поглядом, не прислухатися до її кроків, не ловити запаху її волосся в повітрі. І, чорт забирай, у мене навіть майже виходить.

Але майже — не рахується.

Бо коли я заходжу до кабінету і бачу, як вона нависає над моїм столом, щоб витерти пилюку, — мене зненацька накриває. Ця чортова служниця… Вона не просто прибирає, вона наче… вростає в мій простір. У мій дім. У мої думки.

Я намагаюся тримати себе в руках. Уже двічі ловив себе на тому, що просто сиджу і уявляю, як вона сміється. Як би це виглядало — по-справжньому. Не перелякано, не обережно, а легко. Щиро. Усе тіло в мене стискається від цієї картинки.

***

У будинку нарешті тиша. Після вечері всі розходяться по своїх кімнатах. Мама з бабусею тихо замикають за собою двері, попередньо благословивши Дану на ніч та ще раз похваливши її за пиріг. Я залишаюся один посеред вітальні, і в мене дивне відчуття — наче щось змінилося, але я ще не можу зрозуміти що.

Дана… Вона наче вростає в мій дім. Плавно. Спокійно. Якось навіть затишно. Все ще ночує в моїй кімнаті. І чомусь, чим довше вона там залишається, тим менше я хочу її переселяти. Хоча мав би. Це — самогубство. Я ж знаю себе.

Я проходжу на кухню. В холодильнику — повно всього, але я не голодний. Руки самі тягнуться за чайником. М’ята, ромашка, імбир, трохи меду. Не тому що вона просила — вона ж не просила. Просто хочу, щоб їй було добре.

Коли вода закипає, я розливаю чай у чашку й трохи зависаю з нею в руках. Смішно. Я, Макс Малецький, той, якого називають холодним самозакоханим типом, стою посеред кухні з чашкою чаю, звареного не собі. І мене це навіть не злить.

Йду вгору сходами. У коридорі темно, лиш нічники кидають м’яке світло на стіни. Стукаю.

— Відчинено, — долинає зсередини її голос. Спокійний. Без тіні страху.

Відкриваю двері. Вона сидить на ліжку, закутана в мою велику худі. Волосся розпущене, обличчя без макіяжу. І чомусь у такому вигляді вона мені здається ще більш небезпечною.

— Це мені? — питає, побачивши чашку.

— А кому ж іще? — я ставлю її на тумбу. — Заслужила.

— За що?

— За витримку. Сьогоднішній вечір — марафон з виживання в товаристві моєї мами і бабусі.

— А ти думаєш, мені було важко? — вона сміється, м’яко, по-справжньому.

І я знову ловлю себе на думці, що хочу це чути частіше. Її сміх. Без фільтрів. Без оборони.

— Бабуся тебе обожнює, до речі. Та й мама ніби сьогодні вже не так дорікала. Пиріг — був стратегічним ударом, — жартую.

— Твоя бабуся дуже мила. І мама… з характером. Як і ти.

— У неї це генетичне. Я просто невиліковний, — жартую, але дивлюся серйозно.

Вона сьорбає чай. В очах — спокій. Здається, сьогодні вона не чекає, що я накинуся. І, правду кажучи, я не збираюся.

Мовчимо хвилину. Тиша, що дивним чином не гнітить. Навпаки — заспокоює.

— Я вже не кульгаю, — каже вона раптом.

— Бачив. Але хай ще пару днів побуде так. Психологічна реабілітація. Неспішність — теж лікує.

— І де ти такий мудрий узявся?

— Це після удару в пах. Мені, здається, частина мозку заново перезавантажилася, — всміхаюся. І сам не вірю, що жартую з цього. Але вона теж сміється. Легко. Справжньо.

Цей звук проникає в саме серце. І зупиняє всі мої атаки.

Вона знову надпиває чай, прислухається до смаку, ніби справді оцінює.

— Смачний. Ідеально на ніч. Чого це ти раптом надумав про мене подбати? — дивиться недовірливо.

— Не хвилюйся. Я сьогодні не нападаю. Веду себе чемно. Ти ж уже не кульгаєш — це означає, що з мене вистачить однієї нічної травми на двох.

— І скільки ще ти будеш чемним?

— Скільки треба, — відповідаю серйозно. — Або поки ти сама не захочеш, щоб я не був.

Її погляд змінюється. Щось блимає в очах — не страх, а настороженість змішана з цікавістю.

— Добраніч, Дано, — кажу я й лягаю на ліжко.

— Добраніч… Максе.

І між нами немає гори подушок. Зрозуміла, що вони не врятують, якщо я захочу перейти через стіну, чи може… Вона мені починає довіряти? Маленькими кроками. А значить — я на правильному шляху.

І вперше в житті мені хочеться не просто перемогти. Мені хочеться залишитися.