Глава 17. Макс

Батько поїхав. Нарешті. Його поява завжди викликає у мене спротив. Ця його вічна стурбованість, ця спроба контролювати. Але сьогодні він перевершив себе. Іван Семенович приїхав, щоб черговий раз показати свою владу і пособачитися з колишньою дружиною.

Я стою біля вікна, дивлячись на дорогу, якою від’їжджає батькова машина. Позаду чую кроки. Це бабуся. Вона дивиться на мене з розумінням.

— Синку, — починає вона своїм м’яким голосом, — я тут подумала... що мені повертатися додому зовсім не хочеться. У вас тут так затишно, і Даночка така молодець, так смачно готує. Я б хотіла затриматися в Києві. Чи не дозволиш мені пожити у тебе кілька днів?

Я дивлюся на неї. Бабуся — єдина з родини, хто ніколи не тиснув на мене. Вона завжди була моєю тихою гаванню. І її присутність зараз може бути дуже доречною. Вона завжди вміла згладжувати гострі кути, та й до Дани вона ставиться дуже добре.

— Звісно, бабусю, — усміхаюся я. — Ти можеш залишатися скільки завгодно. Мій дім — твій дім. Буду тільки радий.

Вона тепло мені посміхається.

— Дякую, синку. Мені тут спокійніше.

Я киваю. Спокійніше… Це саме те слово. Поруч із бабусею навіть мама трохи пом'якшується, а батько... батько вже поїхав. Це тимчасове перемир'я у моєму домі.

Після розмови з бабусею я йду шукати Дану. Вона, мабуть, у своїй службовій кімнаті. Знаходжу її біля вікна, вона виглядає напруженою, навіть зляканою. Вона відвертається від вікна, коли я заходжу.

— Батько поїхав, — кажу я. — Але є новини. Бабуся вирішила залишитися на кілька днів.

Її очі розширюються. Я бачу її думки: "Гра продовжується".

— Це... це не дуже добре, — тихо каже вона, дивлячись у підлогу.

Я підходжу ближче. Її реакція мене зачіпає. Вона боїться, і я знаю, чому. Вона боїться викриття, адже сьогодні за хвилину тато міг би сказати, що вона служниця, а не моя дівчина. Я вже готувався до дебатів з ним, але обминуло. А ще вона боїться мене. Але чому?

— Навпаки, — кажу я, і в моєму голосі звучить нотка розваги. — Це дуже добре. Тепер наша гра мусить затягнутися. Твоя роль моєї дівчини стає ще більш важливою. Ніхто не повинен нічого запідозрити. Особливо мама, яка і так надто багато питає. 

Вона піднімає на мене очі, її погляд сповнений виклику.

— Чому я зобов'язана грати вашу дівчину? — її голос тихий, але в ньому відчувається сталь.

Я дивлюся на неї, намагаючись прочитати її думки. Вона напружена, але в її очах я бачу і якусь приреченість, і, можливо, навіть тінь прийняття. Вона в пастці. І я, схоже, теж. Але ця пастка, що затягується навколо нас, чомусь починає мені подобатися.

— Тому що це найкращий спосіб змусити їх відчепитися, — відповідаю я, дивлячись їй прямо в очі. — Моя мама і бабуся, а тепер і батько... вони не дадуть мені спокою. Вони постійно випитуватимуть, контролюватимуть. А так, якщо вони бачитимуть, що я "зайнятий" і "щасливий" з тобою, вони, можливо, дадуть мені зосередитися на роботі. На моїй справжній роботі. Мені потрібен спокій, щоб довести батькові, що я можу сам. І ти можеш мені в цьому допомогти.

Вона мовчить, аналізуючи мої слова. Я бачу, як вона зважує всі "за" і "проти". Здається, вона розуміє, що я говорю правду. Це єдиний вихід для мене.

— А те, що Іван Семенович знає мою істинну роль в цьому домі як?

— Я скажу йому, що ми познайомилися до того, як він прислав тебе до мене. А тут спалахнули почуття. Так що ти дбаєш про мене і мій дім теж. Та й ми не часто з ним бачитимемося, тож не варто переживати.

Вона задумується. 

— А якщо ти не допомагатимеш, я можу тебе звільнити… — додаю я, бачачи, що вона боїться втратити роботу. Тато щось там казав про її брата. — То що ти вирішуєш?

— Ніби в мене є вибір… — вона хмикає.

— Молодчинка, — усміхаюся я.