Глава 15. Макс

Я лежу в ліжку, дивлячись у стелю, і не можу заснути. Слова Дани крутяться в голові: «Ти мені взагалі не подобаєшся». Не подобаюся? Це мене зачіпає. Дуже. Я ж Макс Малецький, мені ніколи не відмовляли. І тепер вона, проста служниця, кидає мені такий виклик. Це не просто гра, це вже щось особисте. Я тепер просто не можу зупинитися, поки не заволодів нею.

Вся ніч минає в роздумах. Її відповідь на поцілунок, її магнетизм, що підкорив мене самого, а потім ці слова. Вона лише намагалася зберегти обличчя перед бабусею? Чи це була щира відповідь? Вранці я вирішую діяти. Інакше.

Я підводжуся. Тиша. Дана, мабуть, ще спить. Тихо йду у ванну. Приймаю душ, відчуваючи, як холодні струмені води трохи прояснюють мою голову. Виходжу з ванної кімнати, не одягаючи нічого. Я звик так ходити по своїй кімнаті. Це мій дім. Мої правила.

Щойно я переступаю поріг спальні, чую гучний скрик. Дана. Вона вже не спить. Лежить на ліжку, прикриваючись руками, і її обличчя стає яскраво-червоним. Вона відвертається, намагаючись не дивитися.

— Ти що, здурів? Ти забув, що ти тут не сам? — обурюється вона.

Я хмикаю. 

— Так я ж тобі не подобаюся. Ти в мені чоловіка не бачиш. То яка різниця? 

— Це не культурно, — шипить вона. Така смішна, коли ніяковіє.

— Я тебе збуджую? — прямо питання.

— Ні, — чітко відповідає.

— Значить, проблем нема.

Вона мовчить, але я бачу, як її плечі напружуються. Це нетипово для мене – так поводитися. Зазвичай я дбаю про враження. Але зараз... зараз я хочу її збити з пантелику. Хочу зламати її стіни. Вже сам не знаю, чим її вразити. І серджуся на себе, що не можу бути до неї байдужим. І серджуся на неї, що довела мене до такої поведінки.

Вона швидко зістрибує з ліжка, загортається в халат, що висить на стільці, і поспішає вийти з кімнати. 

Я одягаюся, відчуваючи легку усмішку на губах. Гра продовжується. І вона стає все цікавішою.

Коли я спускаюся на кухню, сніданок вже готовий. Пахне неймовірно. Дана знову дивує. Вона стоїть біля плити, а мама і бабуся вже сидять за столом. Бабуся, Олеся Василівна, виглядає дуже задоволеною.

— Максе, синку, яке щастя, що ми приїхали! — каже бабуся, посміхаючись. — Я вирішила затриматися. Поживу тут якийсь час. Ця дівчинка... вона просто скарб! Такого сніданку я давно не їла. Це просто неперевершено!

Бабуся так щиро хвалить Дану, що та навіть ніяковіє. Мама, Катерина Сергіївна, теж кидає на Дану пильний погляд. Вона не така довірлива, як бабуся.

— Тож, Дано, ти казала, що ти фінансист? — починає мама, її голос звучить м'яко, але я відчуваю, як за ним ховається холодний розрахунок. — А з якої ти сім'ї? Чим займаються твої батьки?

Я бачу, як Дана напружується. Вона не знає, що відповісти. І я розумію, що зараз не зможу їй допомогти. Це її битва. І я хочу подивитися, як вона з неї вибереться. Адже я не повинен нічого підказувати, щоб не викликати підозр. Я ж її "хлопець", а не спільник.

— Мої батьки загинули, на жаль. Але в мене є брат, — Дана хмурнішає. І мені теж вже не до жартів. Я не знав про батьків. Розумію, що взагалі нічого про неї не знаю.

Але зупинитися на цій думці не виходить. На кухню, як до себе додому, заходить батько.

— Катю, чому ти не попередила, що приїжджаєш? — в його голосі лунає гнів. О так, вони з мамою вже давно, як кішка з собакою. Аж надто після розлучення. 

— А чому мала? І як ти взагалі дізнався, що я тут? — хмикає мама. А я задумуюся. А справді! Як він так швидко дізнався? Підозріло дивлюся на Дану. Це ж її тато прислав. Певно, не просто так.