Глава 14. Дана

Я стою, як вкопана, коли він так близько. Моє серце шалено б'ється від його слів: «Справити на тебе враження. Вдалося?» Я хочу відповісти «ні», хочу відштовхнути його, втекти. Але його магнетизм... Він сильніший за мене, сильніший за всі мої принципи, за всю мою обережність. Коли він торкається мене, я відчуваю, як всередині мене все стискається.

«Ти б хотіла, щоб я припинив звертати на тебе увагу?» — він шепоче прямо в мої вуста. Я хочу вигукнути «Так!», але моє тіло не слухається. Воно тягнеться до нього. І ось він цілує мене.

Його поцілунок — це вибух. Він не просто цілує, він підкорює. Його губи, його запах — це все так дахоносно, так приємно і яскраво, як нічого, що я відчувала досі. Я забуваю про все: про Сашка, про Івана Семеновича, про свою місію. Я просто відповідаю на поцілунок, повністю розчиняючись у ньому.

Раптом, крізь пелену пристрасті, я бачу її. Бабуся Макса. Вона стоїть на верхній сходинці, дивиться на нас. Здається, вона навіть усміхається. Цей образ, як холодний душ, виводить мене з трансу. Я обережно відштовхую Макса.

— Перепрошую, ми думали, всі сплять. Вам щось потрібно принести? — кажу я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога природніше. Я намагаюся подати Максу знак, що це все гра для бабусі. Макс одразу все розуміє. Його погляд стає темнішим.

— Я просто вийшла попити води, — відповідає вона.

— Добре, бабусю, — усміхається Макс, хоча його погляд все ще горить вогнем. — Солодких снів!

Бабуся посміхається у відповідь, її очі весело виблискують.

— І вам гарної ночі, дітки. Тільки не дуже шуміть, — каже вона і повільно спускається сходами, залишаючи нас удвох.

Щойно бабуся зникає з поля зору, Макс бере мене за руку.

— Ходімо, — каже він, і тягне мене до своєї кімнати.

Я чиню опір.

— Ні, Максе! Це неправильно! — шепочу я, але він не слухає.

— Твій обов'язок, Дано, — його голос звучить твердо. — До ранку. Ти можеш вибудувати між нами стіну з подушок, якщо хочеш.

Я дивлюся на нього. Стіна з подушок? Це абсурдно. Але у мене немає вибору. Замкнутися в службовій кімнаті, коли його родичі тут, неможливо. 

Я йду за ним до його кімнати. Вона простора, з величезним ліжком. Я відчуваю, як моє обличчя знову горить. Макс вказує на подушки.

— Стіна, — каже він, і в його очах я бачу і розвагу, і щось ще, щось, чого я не можу розшифрувати.

Я починаю викладати подушки між нами, створюючи якийсь дитячий, але все ж бар'єр. 

— Так тобі легше? — хмикає він.

— Я б хотіла піти в свою кімнату.

— Підеш, коли мої рідні знову поїдуть. А поки ти моя дівчина, так що виходу нема, як бачиш. А там є ванна. Можеш прийняти душ і перевдягнутися в мою футболку, щоб не йти в твою кімнату по піжаму. 

— Добре, — зітхаю я і беру з його рук футболку. А тоді повертаюся до нього: — Ти знав, що вони приїдуть? Навмисно підлаштував все? 

— Не знав, — він сідає на ліжко. Я киваю і хочу заходити в ванну, але мені в спину лунає:

— Хочеш, підемо разом?

Уява миттєво малює картину, де він і я в душі, під струменями води, оголені… Здається, я навіть почервоніла! Що взагалі зі мною? Завжди була взірцем, спокійною, зібраною, серйозною, але щойно потрапила сюди, в моїй голові дідько знає що. Як не еротичні сни, то ось бурхлива фантазія.

Треба ставити мажора на місце негайно.

— Я відповіла на поцілунок, бо побачила Олесю Василівну. Я розумію, ти не звик, щоб тобі відмовляли. Але звикай. Тому що ти мені взагалі не подобаєшся.

Якщо мої слова і справили на хлопця якесь враження, то він не показує це.

— Тобі час, двері там, — сухо каже він. 

Заходжу в ванну і полегшено зітхаю. Серце стрибає, мов навіжене. Ополіскуюсь, вдягаю футболку, яка для мене, мов сукня, і заходжу в спальню. Макс уже лежить на своїй половині ліжка. Я лягаю на свою частину, відвернувшись від нього. Його дихання стає рівним. Може, він заснув? Чекаю ще кілька хвилин, а тоді тихо дістаю телефон. Відкриваю СМС. Іван Семенович має знати.

«Доброї ночі, Іване Семеновичу. Катерина Сергіївна і Олеся Василівна приїхали. Залишаються на ніч. Будуть тут кілька днів. Інших змін немає».

Відправляю. Відчуваю полегшення. Хоча б щось. Завтра буде новий день, і я маю бути готовою до нових випробувань.