Глава 12. Дана

Вечір у кіно напрочуд приємний. Макс виявляється зовсім іншим, ніж я уявляла – не зухвалим бабієм, а уважним, навіть ніжним. Я розслабляюся, сміюся, забувши про свою роль служниці та шпигунки. Коли ми повертаємося, і я бачу той сюрприз у саду – свічки, музика, столик на двох – моє серце шалено б'ється. На мить мені здається, що між нами, між мною і Максом, щось справді можливе. Про таке я навіть не мріяла, і це вражає мене до глибини душі.

Його рука, простягнута до мене, його усмішка у світлі гірлянд... Це так ідеально, так романтично, що я ледь не забуваю, хто я, і хто він. Але одразу ж інша думка пронизує мене, як крижана стріла: ми не одного рівня. Я – служниця, за спиною якої борг і молодший брат, за якого я відповідаю. Він – багатий спадкоємець, який просто розважається. Я не хочу закохуватися в нього, бо знаю: це приречене на провал. З ним у мене нічого не може бути.

І в цю мить, коли я вже майже гублюся в його очах, фари автомобіля освітлюють двір. Порятунок. Саме так. Це мій шанс вирватися з цієї небезпечної пастки, яку розставляє Макс для мого серця.

З машини виходять дві жінки. Шикарні, елегантні, з такою величчю, що я відчуваю себе маленькою сірою мишкою поруч із ними. Одна — висока, з бездоганною зачіскою та дорогим костюмом, друга — старша, але не менш розкішна, з перлами на шиї. Без сумніву, це його мама та бабуся.

Їхні погляди спрямовані прямо на нас. Я відчуваю, як палає моє обличчя. Я стою тут, як дівчина Макса, хоча насправді я лише його служниця. Я хочу втекти, але Макс міцно тримає мене за руку.

— Привіт, мамо, бабусю! Який сюрприз! — Макс швидко оговтується і поводить себе так, ніби все йде за планом. 

— Ми без попередження. Не могли додзвонитися до тебе. Ми завадили? 

— Ми щойно з аеропорту. Можемо зупинитися в готелі, якщо ти зайнятий. Правда, Катю? — голос бабусі звучить тепло, або так здалося в порівнянні з голосом мами Макса — владним, дзвінким.

— Чого б то я в готелі жила? — хмикає жінка, як я пам’ятаю Катерина Сергіївна. Здається, років вже п’ять, як вони з Іваном Семеновичем розійшлися. Відсудивши значну частину багатства, ця жінка виїхала з країни. А тепер, схоже, повернулася. Може це тому мене прислали сюди шпигувати? Може не стільки за Максом, як за його мамою? Нічого не розумію.

— Який готель? Ласкаво прошу. Я завжди радий вас бачити, — усмішка Макса здавалася дуже щирою. Помітно, що він любить своїх родичів.

Планувала втекти на кухню зараз, але він раптом тягне мене за руку і, поцілувавши мої пальчики, каже: — Познайомтеся, це моя Дана. 

Цієї миті моя щелепа мало не падає на підлогу, але Макс притягує мене до себе і шепоче: — Підіграй.

Моє серце пускається в галоп. Грати його дівчину? Перед його шикарними родичами? Це вже занадто! Але в мене хіба є вибір?

— Доброго вечора, — кволо всміхаюся я. Відчуваю, як мене кидає в жар. 

— Твоя Дана? — перепитує Катерина Сергіївна. Її голос привітний, але холодний.

— Моя дівчина, — усміхається негідник. — Дано, це моя мама Катерина Сергіївна і бабуся Олеся Василівна.

Бабуся посміхаєттся, але її очі не менш пильні, ніж у мами. 

— Дуже приємно, Дано. Такий прекрасний вечір ви влаштували. Ми чули музику.

Мама робить крок ближче. 

— Як цікаво познайомитися з дівчиною мого сина. Тож, Дано, чим ти займаєшся? Десь навчаєшся чи працюєш? Чи знайома з сім'єю Малецьких давно?

Її питання сиплються, як град. Я намагаюся відповісти, мозок працює у прискореному режимі, вигадуючи на ходу. Імпровізація.

— Я... я фінансист, — починаю я, згадуючи свою попередню роботу. — Закінчила університет… В мене вища освіта. А з Максом ми… познайомилися на одному заході. Загалом, він мене запросив...

Мої слова звучать непереконливо, навіть для мене самої. Я відчуваю, як пітніють долоні. Цей допит небезпечніший, ніж нічний візит Макса.

Мама Макса злегка посміхається. 

— Фінансист. Чудово. А де ти працюєш, Дано? У якій компанії?

І тут я розумію, що влипла по вуха. Я не можу назвати свою колишню роботу, бо тоді все розкриється. А Макс не підказує. Він просто стоїть і усміхається, спостерігаючи за моїми муками.