Глава 6. Дана

— Тож, — Макс оглядає кухню. — Може, почнеш з чогось їстівного? Я голодний, а холодильник, як бачиш, повний.

Мій мозок одразу переключається на робочий режим. Приготування їжі. Це те, що я вмію.

— Що б ви хотіли? — питаю, намагаючись звучати професійно.

— Ми ж домовилися, що ти казатимеш мені “ти”?

— Щоб ти хотів? — виправляюся я.

Він підходить до холодильника, зазирає всередину. 

— Здивуй мене, Дано. Я люблю сюрпризи.

Здивувати? Ця фраза змушує мене напружитись. Не просто приготувати, а здивувати. Для мільйонерського сина. Я ж звикла готувати прості, ситні страви для себе та Сашка. Моя голова починає працювати. Я згадую, як мама готувала на свята. Вона вміла здивувати.

Я починаю витягувати продукти. Лосось, свіжі овочі, якісь незнайомі мені крупи. Вирішую зробити ставку на різноманітність. Лосось, запечений з травами та лимоном, як головна страва. До нього — легкий овочевий салат з моцарелою. А на гарнір… щось незвичне. Кіноа. А ще, щоб показати свої вміння, готую вершковий суп-пюре з броколі. Це буде виклик. Мені потрібно показати, що я дійсно чогось варта.

Поки я пораюся на кухні, Макс зникає. Його не видно, не чути. Я чую лише ледь помітне клацання клавіш з його кабінету. Він, виявляється, працює з дому. Це мене напружує. Дуже. Я думала, що він їздитиме кудись, а я матиму час освоїтись, побути сама. Але він тут. Постійно.

Я відчуваю себе як під мікроскопом. Він у будь-який момент може вийти, і я маю бути напоготові. Готова шпигувати. Готова доповідати про його кроки. Це усвідомлення змушує мене відчувати постійну напругу, що не відпускає ні на мить. Кожна дія, кожен рух має бути бездоганним. Я не можу помилитися. Не маю права. Бо інакше Сашка заберуть, а мене… посадять.

Через кілька годин стіл заставлений стравами. Все виглядає апетитно. Я кличу Макса.

Він з'являється, і його брови підіймаються. 

— Ого. Ти справді здивувала, — він посміхається. Його усмішка така легка, така... непередбачувана.

— Приєднуйся, — киває він на стілець навпроти, сам сідає за стіл.

Моє серце пропускає удар. Запрошує їсти з ним? Це не входить у мої обов'язки. Це… дивно. Якась перевірка? Він хоче переконатися, що я не отруїла йому їжу? Або що?

— Я... я вже поїла, — брешу я, бо зараз не відчуваю апетиту від слова зовсім.

— Коли це ти встигла? Сідай, кажу! — звучить, як наказ. І я слухаюся. Макс насипає в тарілку кожної страви і кладе переді мною. — Поїж.

Розумію, що це справді перевірка. Але ж він не думає, що його тато міг прислати йому вбивцю? 

Демонстративно беру виделку і пробую кожну страву. Спочатку суп, потім лосось, потім салат, потім кіноа. Розумію, що він теж їсть, не чекаючи, чи я не помру. Їсть повільно, з насолодою, ніби кожен шматочок оцінює. Я вже нічого не розумію.

— Знаєш, Дано, — каже він, відкладаючи виделку і дивлячись мені прямо в очі, — служниця від тата, яка ще й так готує, це навіть підозріліше, ніж стриптизерка.

Його слова змушують мене застигнути. Він все розуміє. Він знає, що я тут не просто так. Ця думка холодить кров.

— Я... я не розумію. Ви мене в чомусь підозрюєте? — намагаюся триматися, але голос зраджує.

— Та годі тобі, — він усміхається. — Просто жартую. Все дуже смачно.

Він повертається до їжі, а я сиджу, відчуваючи себе розкритою книгою. Ледве змушую себе доїсти те, що в мене на тарілці. 

Макс піднімається з-за столу, підходить до мене і раптово цілує в маківку. Я завмираю. Кожна клітинка мого тіла напружується, а він шепоче на вухо:

— Мені дуже сподобався обід. Якщо хочеш, приходь до мене, я тобі за нього віддячу.