Глава 5. Макс

Батько знову за своє. Знову ця показова турбота. Присилає мені «дівчинку», ніби я не можу сам розібратися зі своїм життям. Я, Макс Малецький, двадцяти п'яти років, спадкоємець мільйонного статку, мушу терпіти його повчання та постійний контроль. Та ще й над моїм особистим життям. Цього разу це вже занадто.

Зранку я не в гуморі. Ніч не спав, до ранку просидів за комп'ютером, працюючи над своїм стартапом. Це єдине, що батько ще не намагається контролювати. Але, певен, і до цього дійде. Коли дзвонить домофон, я вже на межі. Це, напевно, вона, нова лялька, яку прислав тато. Може, якась моделька, що шукає "перспективних" стосунків. Якби я знав, що на мене чекає, то, мабуть, ліг би спати, щоб не зустрічати її у такому стані.

Я відчиняю двері, готуючись до чергової нудної вистави. Але те, що я бачу, змушує мене зупинитися. Вона стоїть на порозі. Якась нереальна. Не та звичайна "дівчинка", яких мені батько надсилав раніше. Ні, ця інша.

Моє перше враження: красива. Дуже. Навіть у цьому дивному, надто офіційному костюмі, який, здається, їй трохи завеликий. Струнка, з дивовижними очима, що випромінюють суміш переляку та рішучості. Мені хочеться дізнатися, що за цією красою ховається. Я маю намір просто вигнати її, як і попередніх. Показати батькові, що його контроль безсилий. Але з нею... з нею я не можу.

— Привіт, — усміхаюся я, намагаючись приховати своє здивування. Вона відповідає невпевнено, намагаючись пояснити, хто вона. "Економка"… Я ледь стримую сміх. Батько, звісно, майстер чорного гумору. Прислати мені "економку" з такими очима.

Я веду її у вітальню, і її розгубленість тільки підживлює мій інтерес. "Я прийшла працювати економкою", — повторює вона. Я вже майже впевнений, що вона просто добре грає свою роль. Тато ж сказав, що вона "нова дівчинка". Про прислугу мови не було. Та й чи пішла б така краля підлоги мити? Це явно не робота для неї. В в моєму ліжку, так і бути, їй місце знайдеться. Я вирішую піти ва-банк.

— Можна з танцю, — кажу я, спостерігаючи за її реакцією. Вона дивується. "Я не розумію". Чудова гра.

Вмикаю музику. Легкий біт, саме те, що треба для "розігріву". Вона починає рухатися. Невміло, сором'язливо, але від цього ще більш привабливо. В ній немає вульгарності, лише якась дивна, незграбна грація. Мене це зачіпає.

Коли вона бере мене за руку і тягне в танець, я здивований. Це несподівано. Її дотик легкий, але міцний. Її запах... це щось неймовірне. П'янкий, солодкий аромат, що проникає у свідомість і змушує забути про все. Я нахиляюся, намагаючись поцілувати її, і коли наші губи торкаються, це вау. Її губи м'які, а поцілунок обіцяє щось більше.

Але потім... ляпас. Дзвінкий ляпас, який остуджує мій запал. І її крик: "Я не повія! Я реально служниця! Економка!" Її очі повні сліз, а в голосі звучить справжній відчай. Шок. Я в повному шоці. Вона не грає. Вона дійсно служниця. А я поводжуся як останній ідіот.

— Танцюємо, бо ви попросили… — розгублено відповідає вона.

— Одну секунду, — я відпускаю її, виходжу в коридор і одразу ж набираю батька.

— Тату, що ти мені тут за "дівчинку" прислав?! Вона думає, що вона економка! — випалюю я, не даючи йому й слова сказати.

Він сміється. Голосно, від душі.

— Максе, синку, я ж казав, що вона розумна дівчинка. Ти ж знаєш, я так жартую. Це Богдана, вона тепер у тебе економкою працюватиме. За її брата, який розбив мою машину. Покарати якось треба було, а в мене слуг вже досить. Тобі не завадить толкова помічниця, — пояснює батько, і я відчуваю, як обличчя заливає фарба.

Я вимикаю слухавку. Повертаюся до неї, до Богдани, яка стоїть, опустивши голову, очевидно, чекаючи, що я її вижену.

— Перепрошую, — кажу я, щиро, як ніколи раніше. — Я... я помилився. Батько мене неправильно поінформував. Він сказав "нова дівчинка", і я подумав... ну, ти розумієш. Вибач.

Вона піднімає на мене очі. У них все ще страх, але з'являється і якась надія.

— Вибачте, що вдарила, — тихо відповідає вона.

— Це ти даремно, згоден. Я чудово цілуюся, — усміхаюся, щоб розрядити обстановку.

— Повірю на слово, — вона буряковіє. Така мила, коли їй ніяково.

— То ти справді економка? — запитую я, намагаючись вирівняти ситуацію.

Вона киває.

— Добре. Тоді я проведу тобі екскурсію по дому. Покажу, де що знаходиться. Ну і, якщо захочеш потанцювати, я до твоїх послуг. Богдана, так?

— Можна Дана, — вона полегшено зітхає.

— А я Макс. І можна на “ти”. 

— Як можна? — дивується вона.

— В сучасному світі ці умовності неважливі. Головне, щоб ти гарно виконувала свою роботу.

Я веду її по будинку, пояснюючи, де кухня, де спальні, де пральня. Вона слухає уважно, час від часу ставить питання. Вона зовсім інша, ніж ті, кого я звик бачити поруч. Вона справжня.

Але, проводячи її, я вже вирішую. Я залишу її тут. Вона мені сподобалася. Дуже. І не тільки як служниця. Я відчуваю, що хочу переспати з нею. Вона надто приваблива, надто... справжня, щоб бути просто служкою. А коли я отримаю те, що хочу, я її вижену. Вижену, щоб довести батькові, що ніхто не контролюватиме моє ліжко. І моє життя.