Глава 3. Дана

Моя рука тремтить, коли я натискаю на кнопку виклику ліфта. Звільнення з роботи пройшло, на диво, спокійно. Шеф, здається, навіть не здивувався моєму рішенню, лише побажав удачі. А я йду, як на страту. Всередині все стискається від невизначеності і цього дивного відчуття — ніби я продала свою душу, щоб врятувати Сашка.

О дев'ятій ранку будинок Івана Семеновича здається ще похмурішим, ніж учора. Тамара Львівна, як завжди, мовчазна й серйозна, проводить мене до кабінету. Іван Семенович сидить за тим же столом, за тим же ноутбуком. Цього разу він не змушує чекати.

— Сідай, Богдано, — киває він на стілець.

На столі лежить папка з документами. Я бачу слово "Контракт". Серце б'ється так, що, здається, його чути на весь кабінет.

— Тут все прописано, — спокійно каже він, простягаючи мені ручку. — Твої обов'язки, термін, умови оплати. Прочитай уважно.

Я хапаю папери і починаю читати, намагаючись вхопити кожне слово, але літери розпливаються перед очима. "Служниця... конфіденційність... звітність". Очі вихоплюють фразу: "не розголошувати інформацію про особисте життя роботодавця та членів його родини". Тобто шпигувати я маю, але розголошувати це нікому не можна. Зрозуміло. Зарплата вказана, і вона досить непогана для служниці, навіть більше, ніж я отримувала на своїй попередній роботі фінансиста. Це, мабуть, плата за ризик та мовчання.

— Все зрозуміла? — Іван Семенович дивиться на мене наскрізь.

Я киваю, не в змозі вимовити й слова.

— Чудово. Підписуй.

Моя рука майже не слухається, коли я виводжу своє ім'я. Здається, що я підписую не просто контракт, а вирок самій собі.

— Ось, — він бере один примірник, другий дає мені. — Це адреса Макса. Він чекає тебе. Заходь з центрального входу, скажеш, що ти від мене. Тамара Львівна тобі пояснить, як доїхати.

Я виходжу з кабінету, відчуваючи себе опустошеною. Свобода, заради якої я так боролася, зникла в один момент. Тепер я просто інструмент у чиїхось руках.

Дім Макса виявляється не таким вже й великим, як я собі уявляла, але виглядає сучасно і затишно. Не особняк Малецького-старшого, але все ж видно, що власник має гроші. Я набираю в грудях повітря і натискаю на дзвінок.

Двері відчиняються майже одразу. На порозі стоїть Макс. Він у чорному шовковому халаті, який ледь тримається на плечах, демонструючи рельєфний торс. Волосся розпатлане, очі напівзаплющені, ніби він тільки-но прокинувся або не спав всю ніч.

— Привіт, — усміхається він, і його усмішка якась дивна, занадто самовпевнена, ніби він знає щось, чого не знаю я. — Ти вчасно.

— Привіт, я... — починаю я, намагаючись пояснити, хто я і чому тут, але він мене перебиває.

— Я знаю. Тато попередив. Заходь, — він відступає, запрошуючи мене всередину.

Будинок пахне кавою і чимось ще, чимось солодким і терпким. Всередині світло і просторо. Ми проходимо вітальню, де панорамні вікна виходять на басейн.

— То що, готова до роботи? — запитує Макс, зупиняючись посеред вітальні.

— Так, я... готова. Я прийшла працювати економкою. Мене направив Іван Семенович, — я намагаюся триматися впевнено, але голос трохи дрижить.

Він сміється. Його сміх низький і приємний, але я не розумію, що його розвеселило.

— Економкою? Тато, звісно, оригінал, — він підходить до мене, повільно обходячи навколо, розглядаючи з ніг до голови. Мій костюм, у якому я була на співбесіді в Івана Семеновича, здається зараз надто офіційним. — Думав, ти будеш у чомусь більш... відвертому. Та нехай. Можеш починати.

Я здивовано кліпаю очима. Щось тут не так.

— Добре, а з чого почати? — здається, тут не брудно. Може спершу їсти приготую. Хоча, мені здавалося, він спершу має показати мені, де що знаходиться.

— Можна з танцю, — білозубо всміхається він.