Глава 2. Дана

Великий будинок Малецького зустрічає нас похмуро. Або ж це просто через мій настрій мені все здається ворожим і суворим. Я налякана. Весь час озираюся на Сашу, понуреного і похмурого, як наче він може десь зникнути. Я до біса боюся, що його в мене заберуть. Здається, блимну очима — і його вже нема. Хоч він ще той головний біль, я за нього боюся. В мене, крім брата, нікого не залишилося. Я не можу допустити, щоб нас розлучили.

В дверях на нас буквально вистрибує молодий чоловік. Я дивом встигаю відсахнутися, щоб не врізатися в нього. 

— Перепрошую, ви цілі? — тихо питає незнайомець. Молодий чоловік в світлих джинсах і білій футболці. В рисах його обличчя неможливо не помітити схожість з Іваном, ось чому я вирішую, що перед нами Макс, його єдиний син.

— Так, все добре, — киваю я. В голові злітає думка про те, що юнак дуже красивий, але вона тут же зникає. Не до того мені зараз.

— А, це ви? Йдіть за мною, — в дверях з’являється Тамара Львівна, економка. Вона проводить нас у кабінет Івана Семеновича. Я вже бувала тут раніше, коли просила за Сашу. Але ні тоді, ні сьогодні розглянути весь розкіш цього місця я не в змозі.

Бізнесмен сидить за столом і щось уважно читає в своєму ноутбуці, навіть коли ми заходимо, він рукою махає нам, щоб проходили, але продовжує дивитися на екран. Лиш хвилин через п’ять напруженого чекання пильні очі в окулярах спрямовуються на нас.

— І що мені з вами робити? — зітхає він. Я штовхаю Сашу ліктем в ребра і він починає збивчасто торохтіти:

— Пробачте, будь ласка! Мені так шкода. Я дуже-дуже винен. Прошу, дозвольте я все відпрацюю! 

— Ти хоч знаєш, на яку суму ти завдав збитків? Як ти думаєш відпрацювати? — хмуриться він. Саша закушує губу, а я набираю повні легені повітря.

— Я все поверну вам, — кажу рівно.

— Ти в лотерею виграла? — всміхається якось поблажливо.

— Я візьму кредит в банку під нашу квартиру. І буду частинами виплачувати його. Тільки прошу, не пишіть на Сашу заяву в поліцію. Його заберуть в дитячий будинок, а мене судитимуть, — мій голос, здається, таки затремтів.

— Кредит під квартиру? Ще й на вулиці залишитеся такими темпами.

— Зате разом, — зривається в Саші. — Я теж працюватиму. Я сестрі допоможу. Будь ласка.

— Хороші ви діти, — зітхає Іван Семенович. — І батько ваші були хороші. Але ти, Сашу, накоїв так накоїв. Нащо машину вкрав?

— Я не крав… Я лише покатати подружку хотів. Я б повернув її… 

— Дівку вразити хотів? — мільйонер усміхається. — Не навчився відповідальності, то рано тобі ще до дівок. Є в мене для вас одна пропозиція. Я можу забути про цей прикрий інцидент. Авто в мене застраховано. Але збитки ви відпрацюєте. В мене. Будеш ти після школи щодня в мене сад доглядати. І в теплицях працюватимеш, і де тобі Ірина Дмитрівна скаже. Зрозумів? 

— Так, Іване Семеновичу. Дякую вам! Я все зроблю! От побачите! — Саша мало не стрибає, але я не поспішаю радіти. Надто все легко. В мене так не буває.

— А зараз вийди, Сашо. Я поговорю з твоєю сестрою.

А ось і очікувана підніжка від долі. Напружуюся, проводжу поглядом брата і повертаюся обличчям до Івана Семеновича.

— Дякую вам. Що я можу зробити? — питаю тихо і завмираю від страху. Згадую, що знаю про Малецького. Розлучений. Дружина десь за кордоном. Є дорослий син. Мільярдер. Що ще? Завжди був привітним, але зараз хтозна якої подяки він від мене зажадає? І чи маю змогу я йому відмовити в даних обставинах?

— Мені потрібна твоя послуга, — впевнено каже він. — Ясно ж, що з твого брата толку мало. Я завантажу його роботою, але це лише в цілях виховання. Хлопець він розумний. Його енергію треба в правильне русло і все буде добре. Проте відбуватися за його проступок доведеться тобі, Богдано.

— Яка послуга? — кожна клітинка мого тіла в напрузі.

— Ти знаєш, є в мене син? Він такий, як твій брат, але значно доросліший, — Іван всміхається. — Одним словом від рук відбився. Ти підеш до нього працювати служницею в будинок і про кожен його крок доповідатимеш мені, все ясно? 

— Я маю шпигувати?

— Саме так. Працюватимеш під прикриттям. Він раніше жив зі мною, котедж великий, як бачиш. Але я міг за ним наглядати. А зараз він змився. Купив собі невеликий будиночок з басейном, зараз шукає економку. Я пораджу тебе. Про кожен крок його доповідатимеш. Особливо про гостей. Чим ближче ти до нього станеш, тим краще.

— Про яку близькість йде мова? — він це якось так сказав, що я вирішила уточнити. Іван сміється.

— Ти ж розумна дівчинка, Богдано. Побачиш по ситуації. Головне — втриматися на посаді. А чим ти його зацікавлюватимеш: борщем чи сексом мені байдуже. Ти все зрозуміла? Я нагляну за Сашею, а ти — за Максом. Контракт на півроку з можливістю продовження. Якщо впораєшся, пробачу вам розбиту автівку. Зарплата, яку ти заробиш в Макса, — твоя. Вам же треба за щось з братом жити. Може ще й на коледж йому наскладаєш. Згода?

А в мене є вибір?

— Згода, — стиха кажу я.

— Тоді чудово. Прийдеш завтра о дев’ятій, підпишемо контракт. А сьогодні владнай з попередньою роботою. 

— Звісно, — киваю я і, попрощавшись, виходжу з кабінету. Оце так… В що я влипла?