Глава 1. Дана

— Що ти вже знову натворив? — вриваюся в кімнату молодшого брата, гучно гримнувши дверима, і кричу так, що дивуюся, як ще сусіди не стукають в стіну. Мого терпіння більше не вистачає. Я на межі. — Я кого питаю, Сашо?

— Заспокойся. Сядь, подихай глибоко… — він намагається взяти мене за плечі, але я швидко скидаю з себе його руки і штовхаю його в крісло, що перед комп'ютером. Саша, шістнадцятирічний високий юнак, від мого напору приземляється точно на стілець, а я нависаю над ним з найсуворішим зі своїх поглядів. Після загибелі батьків я залишилася за старшу, стала йому фактично і мамою, і татом, і сестрою, і всім, ким лише можна. Але бачить Бог, мої нерви на межі. За цим підлітком треба весь час пильнувати, але хіба я можу? Я ж ще працювати маю, щоб забезпечити нас і відправити цю біду вчитися в якийсь грьобаний коледж.

— Я зараз тобі подихаю! Я зараз так дихну, що ти в мене прилипнеш! Кажи, що натворив! — кричу я. В повідомленні, яке він мені прислав, стверджував, що все дуже погано і просив негайно приїхати. Я зірвалася з роботи (втретє за місяць) і примчала сюди. А він ще морозиться.

— Я взяв авто Івана Семеновича… без дозволу, — в цей момент я починаю засипати. Що він накоїв? Збив когось? Якщо мене до тридцяти не схопить інфаркт, це буде великим щастям. 

— І? — мій колись дзвінкий голос зараз став грубим, майже мужицьким. Все від вічного командного тону.

— Розбив її… В стовп. З розгону. 

— Ти нахіба її брав? — питаю, конвульсивно оглядаючи його, чи цілий. Хоча яка тепер різниця? Малецький всеодно нас на органи продасть за ту тарантайку. 

— Хотів Ірку покатати… — ховає очі брат.

— А тепер твоя Ірка буде тобі передачки носити! Якщо буде… Сашо, де твій розум? Ти ж вже не маленький хлопчик! Ну як так? — мене накриває усвідомлення всього, що сталося, і я починаю просто плакати. Мало того, що він міг розбитися… як батьки. Тепер соц.служба його забере до повноліття, а мене… посадять? Я ж несу за нього відповідальність до його вісімнадцяти.

Добрими справами вистелена дорога в пекло. Це точна істина. Коли влаштовувала його в будинок до мільйонера підпрацьовувати, думала, це навчить його відповідальності. Не буде після школи десь тинятися зі своїми дружками. Стане серйознішим. Та й заробить якусь копійку хоча б на дівок своїх. Я ж йому не тато Карло, моєї зарплати фінансиста з натяжкою вистачає на необхідність, гульки забезпечити я вже не можу. В Івана Семеновича наша мама працювала кухаркою, тато — садівником. Сашка теж в курсі, як газон косити. Я й попросила взяти його. Краще б не просила. Краще б… Та що вже тепер? 

— Бодь, ти цей… не плач, — він сідає поруч, обіймає мене. Я закриваю обличчя руками. Зараз мене накриває розпач і провина перед батьками. Вони залишили Сашу мені і я щиро старалася, але не впоралася. 

— Не Бодяй мені, — шиплю я.

— Добре, Дано. Даночко, може ти поговориш з Іваном Семеновичем? Я все відпрацюю. Я все робитиму, що він скаже. Тільки б заяви не було.

— Скільки ти відпрацьовуватимеш таку суму? До пенсії? — гиркаю я. Гиркаю, але розумію, що спробувати треба. Я запропоную себе в якості працівниці. Можу після роботи приходити і прибирати, або готувати. Я, звісно, не мама, але теж непогано готую, коли є з чого.

— Але ж має бути якийсь вихід… Може сказати, що то не я? — малий тулиться. Він хоч вже і дорослий, та ще така дитина. А я змушена була подорослішати рано. Коли все сталося, мені було двадцять два. Завершувала універ і вже працювала. Соц.опіка не дуже хотіла давати мені Сашу, але я переконала. Не мало допомогло те, що поруч жила наша тітка і обіцяла допомагати. Щоправда, тепер вона в Польщі. Може вона могла б позичити гроші, щоб заплатити за частину авто,яке розбив Саша? Але в неї операція нещодавно була. Навряд, в неї на картці мільйони. 

— Там камери всюди! Сказати, ага, — я ще хочу сварити, але телефонний дзвінок перериває тишу. Дивимося на телефон і бачимо ім’я Сашиного боса.

— Ну що? Припливли? — кажу я і тремтячими руками беру слухавку. — Алло. Іване Семеновичу?

— Богдано, ти вже в курсі, що натворив твій малий? — звучить суворий голос.

— Так, — злякано пишу я.

— Щоб через тридцять хвилин ви були в мене, якщо не хочете, щоб я писав заяву, — чітко, впевнено, лаконічно. І зв’язок обривається.

— Ну що? Пішли здаватися. Може ще не все втрачено, — кажу я. Ця розмова мене навіть підбадьорила. Отже, він має якусь ідею. Хоче щось нам запропонувати, інакше вже б викликав поліцію. Це ж добре, правда? Може ще пронесе?

Якби ж я лише знала, що цього дня розпочнеться моя історія.