Розділ восьмий

Сніжана

Як виявилось, миття посуду – куди більш достойне з точки зору пещеного мажора заняття, аніж похід до лікаря, бо Лук’ян вперто намагався зробити вигляд, що умови відвідати клініку не було. Коли ж я сама подзвонила у клініку і записала його до Дмитра Аверіна, хлопець обдарував мене невдоволеним фирканням і розлюченим бурмотінням на тему того, що я нестерпна і псую йому всі нерви.

Я вирішила це проігнорувати. Нехай собі буркоче, але ж лікуватись все одно потрібно.

Повернувся хлопець з кількома пачками ліків, невдоволений – страшне, і вже другий день зі мною майже не розмовляв. Схему лікування я запам’ятала, тож стежила за ним і просила приймати все вчасно, здається, тільки збільшуючи масштаб ненависті.

– Ну не будь малою дитиною, ця таблетка що, така гірка? – спитала я, коли він вкотре спробував покрутити носом від препарату. – Лікар же сказав, що два тижні – і спина почне спазмувати менше, налагодиться кровоток.

– Угу, таблетка гірка, а уколи болючі, – озвався невдоволено Лук’ян. – Я ненавиджу приймати ліки, бо вони дурманять голову. Я ходжу, наче в тумані. Крім того, у них є побічна дія.

– Не треба було так себе запускати.

– Бу-бу-бу.

– Я лише намагаюсь допомогти і виконую свої службові обов’язки.

– Ага. Ти сказала батькові, що я був у лікаря?

Я чекала, що Лук’ян постійно дошкулятиме мені тим зізнанням про Віталія Микитовича, але він сприйняв цей факт на диво спокійно. Це, звісно, говорило надто мало доброго про стосунки батька та сина, але принаймні я не вилетіла з цього дому.

Треба сконцентруватися на основній меті та подбати про Аню. Знайти якісь докази її невинуватості, переконати Лук’яна допомогти дівчині. Я вже переконалась, що своєю парою Аню він не вважав, або принаймні дуже не хотів згадувати про ці стосунки.

Але що саме між ними трапилось…

Крім того, Аня описувала Лук’яна інакшим. Так, він був нахабним харизматиком, як вона і говорила, це не змінилось анітрохи. Але я не побачила в ньому ні пихи до інших, ні надзвичайної любові до розваг, ні, власне, підступності, яка коштувала моїй подрузі так дорого.

Версія, що трапилось жахливе непорозуміння, здавалась мені все вірогіднішою.

– Так, – відповіла я на питання Лук’яна. – Сказала. Він, здається, зрадів, що ти зайнявся своїм здоров’ям. Розпитував про деталі, але я відповіла, що не надто багато знаю.

– Він все одно вчепиться в Аверіна. Хоча, Дмитро Максимович – чоловік з характером, може і зберегти медичну таємницю, – Лук’ян закотив очі. – Гаразд, проїхали. Дякую, – Лук’ян зиркнув на мене. – Все, тортури ліками закінчились? Тоді я піду в душ. Ти спечеш щось на вечерю?

– Тільки вчора були булки з корицею, не можна стільки солодкого їсти.

– Я схожий на товстого? На зміюці сало не росте!

– На тобі справді не росте, а на мені буде.

– У тебе розкішна фігура, – запевнив мене Лук’ян. – Ти струнка, але маєш здорове тіло, а не виглядаєш так, ніби не їла три тижні..

– Ти мене розглядав!

– Звісно, я ж маю очі і чудовий смак на жінок, крижинко, – нахаба підморгнув мені. – Все. В душ. І, якщо ти не хочеш скласти мені компанію, раджу більше не спиняти.

– На компанію навіть не сподівайся.

– Я щиро засмучений.

Лук’ян прихопив з собою рушник і вийшов, лишивши мене наодинці з думками, сповненими щирого невдоволення. Що він за людина така… Вічно змушує мене шарітися, а я потім не знаю, куди й подітись, стою з червоними щоками, мов остання дурепа.

Намагаючись відволіктись, я почала прибирати. Витерла пил з полиць з книгами, пробіглась пальцями по приємних корінцях, хотіла подивитись, що Лук’ян полюбляє читати, але не встигла взяти жодний томик, бо у ванній щось дуже недобре гупнуло.

– Лук’яне! – сполошилася я, кидаючись на звук. – Лук’яне, що трапилось?

До мене долинула похмура коротка лайка, а потім хлопець нарешті відповів:

– Впав. Тут, зараза, слизько, а від ліків я трохи дезорієнтований. Все нормально. Зараз встану. Або не зараз. Але встану. Не парся.

– Може, – я підійшла до дверей, – тобі потрібна допомога?

– Я сам!

У ванній знову щось загупало. Єдине, що мене зараз втішало – це те, що люди шумлять трошки інакше, так що впав, імовірніше за все, не Лук’ян, а якісь предмети. Та втіха була замала, щоб остаточно заспокоїтися, тому я про всяк випадок уточнила:

– Тобі точно нічого не треба? Лук’яне?

– Ні, я… Гаразд, – він приречено зітхнув. – Гаразд, мені справді потрібна допомога. Ненавиджу кляті ліки! Ти зайдеш?

– Ну звісно, – кивнула я, а потім подумала, що взагалі-то не планувала перебувати у ванній один на один з роздягненим чоловіком.

Але ж обіцяла! І йому явно потрібна допомога. Отже, доведеться йти, що б я собі там не думала.

Я обережно відчинила двері та зазирнула всередину. Лук’ян сидів в душовій кабіні впівоберта, так, що я бачила його спину і потилицю, трохи плече і частину грудей. Він дотягнувся до крану та вимкнув воду, але встати не міг, ноги ковзали.