Розділ сьомий

Лук’ян

Робота над проектом загрожувала застопоритися, і я відчував, як вина та невдоволення перетворюються на клубок у горлі, доки розповідав телефоном начальству, що не зможу зробити все так швидко, як обіцяв.

– Люце, ти себе заганяєш, – Олексій завжди звертався до мене за позивним, а не за іменем, тому після аварії і прийшла в голову ідея зробити тату.

Гарно вийшло.

Сніжані сподобалось.

– Та все нормально, – збрехав я, хоча спина паскудно нила. – Я думаю, що очухаюсь десь за день-два, а потім нажену ночами.

– Давай ти краще не станеш геройствувати і просто дочекаєшся, доки тобі стане краще? – запропонував начальник.

– Цей день може не настати.

– Тоді пролікуйся.

– Ні. В лікарні я не лежатиму.

Після тієї давньої аварії мені вистачило на все життя. Я ненавидів лежати без діла та витріщатися у стелю. Батькова гіперопіка тиснула, не даючи нормально вдихнути. Зрештою, він так вмовляв мене покинути роботу, що я зробив вигляд, ніби дійсно відмовився від своїх винаходів і більше ні з ким не співпрацюю. «Викреслив» спецслужбу з власного життя.

На словах.

Тому що на ділі мене просто засекретили сильніше, і я робив усе можливе, аби ніхто не дізнався, хто я насправді. Винахідник, у якого в голові – величезна купа небезпечних знань, а не звичайний самовпевнений хлопчисько, мажор, ні на що не вартий.

– Лук’яне, – шеф зробив виняток і використав моє повне ім’я, а це означало, що справа ну дуже серйозна, – я знаю, що ти хочеш все закінчити якомога скоріше, але ти повинен усвідомлювати: коли ми говоримо про настільки талановитих людей, як-от ти, їх життя важливіше за вчасно створений пристрій. Постарайся бути обачним і не шкодити собі.

– У мене просто болить спина. Нічого критичного.

– Лук’яне, я дуже сподіваюсь на те, що ти проявиш трішки більше самосвідомості, ніж зазвичай.

– Гаразд, – здався я. – Проявлю. Бувай, мені вже пора виходити.

Я збив виклик, проте не поспішав до Сніжани. Натомість постояв ще трохи над столом, де валявся розібраний на дрібні деталі пристрій – мені не подобалось, як працювали деякі елементи, і я хотів їх вдосконалити, зробити моє творіння більш завадостійким, – а потім відійшов в куток кімнати і подивився на екран. Звіт від Мирослава Птахи про пересування Ганни і її контакти за останні дні, що вона вийшла з СІЗО і перебувала на свободі, не вражав яскравістю.

Дівчина перебралась до приватного сектору Києва та мешкала у приватному будинку. Місце було незручне, звідти легко втекти так, щоб ніхто не помітив.

На контакт зі Сніжаною вона ніби не виходила, та й я не бачив, щоб крижинка намагалась щось приховати. Але, може, ще не час?

Я навіть коли за медом її відправив, попросив хлопців наглянути. Фотозвіт здивував аж двома речами. По-перше, вона нікому не дзвонила, ніде не затримувалась і не намагалась влаштувати підозрілу зустріч.

По-друге, розмовляла з моїм батьком, і, судячи з його невдоволеної гримаси, нічого цікавого про мене так і не розказала.

Він ніколи не вгамується зі своїм стеженням.

«Вгамуй свого батька», – красувалась помітка від керівництва, і я невдоволено потер перенісся. Якщо Сніжана працює на нього… Гаразд, це було цілком очевидно, я не сумнівався. Але встановлювати цілодобове стеження за нею, щоб помилуватись на батькову мармизу – теж занадто.

«Скажи на роботі, – відписав я Мирославові, – щоб поки не спостерігали за Сніжаною аж так сильно, треба зробити вигляд, що ми розслабилися, інакше ворог ніяк себе не проявить».

Знадобилась хвилина, щоб Мир відписав: «Передав. Погодили».

Чудово. Я сподівався, звісно, що компромату на крижинку так і не буде, а вона опинилась не в тому місці і не в той час, от і підпадала постійно під підозру. Але буде значно краще, якщо я знайду переконливі докази цього і зможу впевнитися, що Сніжана не вдарить мене у спину.

Я вже чимало зрад пережив, щоб розуміти: вони можливі від будь-кого.

Якось би її розговорити… Змусити розповісти про ту ж саму Аню і поспостерігати за реакцією, аби…

– Лук’яне? Ти де?

Прекрасно. Вона мало не застала мене в кімнаті. Цікаво, Сніжана уже не почала сумніватися в тому, що її страшна фантазія має щось спільне з дійсністю? Бо, здається, пора б втямити…

– Лук’яне…

– Йду! – озвався я, швидко вимкнув комп’ютер, вислизнув через потаємні двері, заблокував їх і тільки тоді визирнув до Сніжани. – Не хочеш приєднатися?

Вона зашарілась.

– Ні. Кличу тебе вечеряти.

– Вже йду, крижинко. А ти поки вигадай, як сьогодні ввечері будеш мене розважати.

Ну от, знов аж бурякова.

– Я не клоунеса. Я домашня робітниця.

– Служниця, – нагадав я.

– Все одно не клоунеса, – вперлась Сніжана, – і в розвагах нічого не тямлю.