Розділ шостий

Сніжана

Ще один день минув спокійно. Лук’ян справді не простягав руки, не намагався тиснути на мене, не переслідував і поводився пристойно. Навіть крижинкою називав лише в половині випадків, а ще – на щастя, – не здогадався обізвати мене «Снєжею» або якоюсь іншою дурною варіацією імені. Зате він жартував, читав книги так швидко, що я ледь встигала поглядом за тим, як він перегортає сторінку за сторінкою, приготував вечерю, бо «так вміє тільки він» – і це виявилось доволі смачно, хоч і просто, – а ще, коли я не впоралась з новомодним пилососом, висмикнув його з моїх рук і почистив килим самотужки.

Мажор чи ні, але Лук’ян однозначно справлявся з усім вдома самотужки і абсолютно не потребував хатньої робітниці. Я все задавалась питанням, нащо, власне кажучи, тут я. Невже Віталій Микитович не усвідомлює, що у нього цілком самостійний та притомний син?

Здається, ні.

Зранку Лук’ян виглядав сонним. Він зазирнув до холодильника, довго витріщався на його вміст, муркнув щось не надто задоволене, махнув рукою і побрів на диван, позіхаючи.

– Уже десята, – позираючи на нього, почала я.

– Угу.

– І лягли ми вчора близько одинадцятої.

– Було таке.

– Чому ти настільки сонний?

Лук’ян позіхнув, потім потер очі долонями.

– Ну, у нас два варіанти, – заявив він. – Або я всю ніч був на гульках, розважався з дівчатами, ще й когось привіз до себе на підставну квартиру…

– Що, як ми знаємо, неправда, бо з квартири ти вночі не виходив, – кивнула я.

– Або моя секретна кімната – то насправді таємна лабораторія, в якій я займаюсь розробкою різноманітного обладнання державного значення, а тобі набрехав, щоб приховати свої секретні розробки від паскудних шпигунів, – підсумував Звірецький. – Який з варіантів ти обираєш?

– Ой, та йди ти, – я не стрималась і приснула від сміху. – От аж не знаю, що більш ймовірніше, телепортація у клуб чи робота на українські спецслужби! Мабуть, справа в тому, що хтось пів ночі читав книжку. Або спина болить. М?

– Така ймовірність теж присутня, – погодився хлопець, а потім простогнав: – Слухай, не хочу зараз про це говорити. Про що завгодно, але тільки не про це. Що у нас на сніданок?

– Млинці.

– З крем-медом?

– Я його не бачила у тебе в шафі.

– Напевне, закінчився, – Лук’ян потер шию. – Треба, щоб ти з’їздила по крем-мед. Я беру у спеціальному крафотовому магазині… Це трошки далеченько. Хвилин сорок пішки. Але ти можеш проїхатися на метро. Правда, до станції ще треба дійти… То як?

Я вже відкрила рот, аби послати його… по крем-мед самого, але прикусила язик. Роботи у мене майже не було, ця квартира не вимагала постійної присутності хатньої працівниці. Відверто кажучи, Віталій Микитович справді зробив дурницю, нав’язуючи служницю своєму синові, Лук’ян анітрохи її не потребував. Моя присутність тут – примха, результат збігу обставин.

А втратити роботу не хочеться.

Не варто переповнювати стек відмов зайвими обуреннями зараз.

– Звісно, сходжу, – кивнула я. – Тільки поясни, куди саме дістатися і що придбати. Який крем-мед взяти?

Лук’ян описав мені дорогу до магазину, навіть вбив адресу в навігатор у мобільному телефоні, потім накидав список з восьми баночок. Помітивши мій погляд, він пояснив:

– Бери маленькі, по двісті п’ятдесят грамів. Якщо на дві руки, то повинно бути не важко, так?

– Рахуючи вагу банок, вийде кілограми три… Нормально, – я вирішила не уточнювати, що зазвичай вдома тягала набагато важчі пакунки, а це взагалі дрібниця.

– Супер. Тримай, – він дав мені кілька хрустких купюр. – Якщо там будуть якісь чипси чи щось смачненьке, теж купи.

– Чипси? Це ж якийсь магазин з медом?

– Ну фруктові. Яблучні, грушеві, апельсинові… Таке.

– А! Сушки!

– Це не сушки, – закотив очі Лук’ян. – Коротше, подивись, якщо на щось оком накинеш, то купи. І… Картопляні теж купи, тільки у звичайному супермаркеті. Домовились? Я б з’їв зараз чогось такого… Гостренького. Купи з паприкою і сиром.

– Добре, – пообіцяла я. – Все куплю.

Хлопець провів мене до дверей, ніби намагався переконатись, що я справді піду. Це здавалось дивним, але запитувати, чому він так активно мене виштовхує з його власної квартири – теж неправильно. Має право.

Зрештою я підкорилась і побігла сходами вниз. Спинилась біля дверей під’їзду, аби занести в нотатки на телефоні усе, що просив Лук’ян, аби потім не забути, і навіть не помітила, як до мене підійшли.

– Вітаю, Сніжано, – Віталій  Микитович так підкрався, що я аж підстрибнула на місці від несподіванки. – Ну що там мій син? Є тобі що про нього розповісти?

Я прикипіла до землі, вражена таким раптовим зіткненням, але лише на секунду. Потім згадала про те, наскільки дивно може виглядати дівчина, що стоїть, як вкопана, посеред вулиці, і закрокувала дорогою. Віталій Микитович спочатку завмер, щось невдоволено промурмотів собі під ніс, але потім зрозумів, що йому вигідніше не обурюватись, а слідувати за мною, і теж рушив доріжкою.