5 (1)

Лук’ян

Дивлячись на гарячий сніданок, що парував на столі, я подумав, що не так вже й погано мати служницю, яка тебе годує і прибирає вдома. Принаймні, за останні два дні, що Сніжана жила зі мною, я не забував поїсти.

А зазвичай я добре якщо пригадую про такі дурнуваті базові потреби організму двічі на день. Частіше – одного разу. І це не завжди щось смачне, тепле та свіже. У мажорів, дуже зайнятих роботою та тим, що вони ведуть подвійне життя, є свої не надто приємні особливості.

Сніжана мене дивувала. Вона, звісно, повсякчас огризалася та чекала що я приведу додому натовп дівчат, але, по-перше, дівчина смачно готувала, по-друге, хоч і намагалась роззирнутись в квартирі, поки я не бачив, ні в які потаємні місця не лізла.

Так, порилась у моїх чашках – але це нормально, вона, зрештою, складала туди інший спосіб, – і довго витріщалась на шафу з одягом, особливо на косуху та шкіряні штани, ніби уявляла собі, як я в них виглядатиму, – але спроб всунутись у потаємну кімнату не було.

Це радувало.

Може, вона затримається навіть довше, ніж я думав.

– Сьогодні ти господарюєш тут сама, – порушив я тишу, коли доїв сніданок. – На мене чекають друзі. Повернусь пізно.

– Сподіваюсь, не на бровах, – гмикнула Сніжана.

– Не переживай, акробатичні трюки не демонструватиму, – я підморгнув їй.

– Гості будуть, коли повернешся?

– Гості?..

– Ну… Дівчата, – припустила Сніжана. – Чи щось типу того. Я ж не знаю, які у тебе смаки і скількох ти після вечірок привозиш додому…

Вона знов про мене фантазує. Не можу сказати, що це настільки приємно, як я намагаюсь показати. Місцями навіть дратує, але не настільки, щоб я розказав про себе чисту правду, перекреслюючи увесь дбайливо вибудуваний образ, який зводив роками.

– Ніскількох, – безтурботно відказав я. – Я майже ніколи не приводжу сюди нікого.

– Навіть у, гхм, Кімнату?

– Особливо туди, – я засміявся. – Ти так виділила її голосом… Вона абсолютно точно тебе зацікавила.

– Анітрохи!

– Та я можу показати, що там…

– Не треба! – майже панічно видихнула Сніжана, розвеселивши мене ще більше.

– Ну гаразд, гаразд, крижинко. Не треба так не треба. В ту кімнату, щоб ти знала, можуть потрапити тільки дуже перевірені люди, а таких майже не існує. І я не приводжу сюди випадкових дівчат. Моя квартира – моя фортеця. Це ти, підступна шпигунка, дивом потрапила сюди.

Сніжана знов пішла плямами. Її зніяковіння могло б дуже веселити, якби я не розумів, що батько вже встиг домовитися з дівчиною і пообіцяти, найпевніше, гроші за те, щоб Сніжана докладала про кожний мій крок. І це, напевне, не єдиний «сюрприз», який чекатиме на мене в її біографії.

– Дуже дивно, – сказала вона, здолавши свою реакцію. – Хіба мажори не водять дівчат зграйками? Чи ти їздиш до них?

– Ну звісно. Зі своєю чашкою, – запевнив я Сніжану. – Уявляєш, як я прикольно виглядаю на зустрічах з друзями, коли вони довкола з келихами, а я ходжу з чашкою з мімімішним єнотом? Плюс сотня до звабливості! Дівчата падають тільки так.

Між іншим, це реально діє, і я частенько беру з собою єнотячу чашку. Недоліки теж є, половина компанії тепер нахабно кличе мене єнотиком…

– Звучить так, ніби ти частенько користуєшся цим способом.

– Вже кілька років, – я підморгнув Сніжані.

– І щоразу нове звірятко?

– Чому? Завжди єнот.

Вона подарувала чашці на столі підозріливий погляд, але ніяк не прокоментувала.

– Коротше, – я підвівся, – гостей не буде, я тобі гарантую. Доки мене нема, спечи що-небудь. Я люблю печиво. Придбай продукти. Ну і… Не сумуй. Можеш книжки почитати або розібрати мої шкарпетки, що валяються по кутках квартири.

Сніжана виразно закотила очі.

– По кутках нема жодних шкарпеток.

– Так? Отже, вони заховались! Треба їх там знайти!

– Ти їх просто не розкидаєш.

– Та ну-у-у-у, не може такого бути, паскудний мажор – і доволі чистоплотний? – я фиркнув. – Не скучай, крижинко. Не забудь про печиво. Все, я побіг.

Я ледь стримав порив помити за собою посуд, бо звик, що треба самому про себе подбати, і побіг геть. Я й так запізнювався, наша перепалка трішки затягнулась. Дорогою довелось їхати швидше, ніж зазвичай.

Припаркувавшись біля закритого клубу, у якому часто сидів цілими днями, я прослизнув повз прохідну і одразу повернув у персональні кімнати, минаючи загальний зал. Штовхнув двері до «свого» номеру і всміхнувся, зрозумівши, що на мене вже чекають.

– Привіт, Єнотику, – всміхнувся мені Арсен Птаха, колега – і за сумісництвом полковник спецслужби. – Тримай, – він простягнув мені папку. – Перш ніж поговоримо про роботу, почитаєш повне досьє про свою служницю.