Розділ третій

Лук’ян

Я прокинувся, бо сонце нахабно лізло у вікно. Жар спав, спина перестала боліти, і настрій в цілому можна назвати стерпним. Хотілось пити, і я сів на ліжку та пошукав поглядом склянку води.

Її не було. Зате крізь дверний отвір я помітив дівчину, що спала на дивані у вітальні, згорнувшись клубочком.

Крижинка, здається, вирішила скористатися моєю гостинністю і все-таки залишилась на ніч. А так зиркала, ніби на неї тут чекали злі зубаті змії. Або дуже підступні звабники, яким в жодному разі не можна піддаватися.

Можна подумати, для того, щоб дівчата відповідали взаємністю, мені потрібно їх спеціально зваблювати.

– Твоє щастя, крижинко, – буркнув я, – що мене в цьому житті більше цікавить робота, аніж романтика.

Попереднього «досвіду» вистачило з головою, і найближчі кілька місяців я точно собі нікого не шукатиму. А краще років. Або десятиліть.

Гаразд, десятиліть забагато. Просто ризикувати і підпускати до себе дівчину в такий відповідальний період – погана ідея.

Клятий батько!

Я все-таки зліз з ліжка. Потягнувся, перевіряючи, чи все гаразд зі спиною, але тіло озвалось тільки легким болем у плечах. Здається, я не надто зручно спав. Покрутив шиєю, розминаючи і її теж, тоді провів пальцями по волоссю, як-небудь розчісуючи його, і побрів до кімнати.

Уві сні Сніжана здавалась набагато невиннішою. Ні, вона не якесь зіпсоване дівчисько, звісно, просто в погляді світилась така впертість і серйозність, що хто завгодно розгубиться. Я їй відверто не подобався, хоч поки не знав, за що мені така честь.

Та зараз дівчина стулила очі, тож зазирнути у їх обурену блакить я не міг, лише помилуватися симпатичним личком, круглими щічками, на яких так привабливо розквітав рум’янець, та пшеничним волоссям, заплетеним в косу. Губи вона навіть у вісні міцно стискала, напевне, аби втримати всі свої грубощі, які хотіла бовкнути, всередину.

Красуня.

Цікаво, на біса їй працювати прибиральницею… Не знайшлось місця бодай у якомусь магазині одягу абощо, якщо вже спеціальності нема? Для молодої дівчини паршиво працювати у когось вдома, де будь-яка паскуда може причепитися.

Я, звісно, до ролі паскуди звик, але Сніжану лише акуратно вкрив ковдрою. Вона миттю заворушилась, але я прошепотів:

– Спи, крижинко. Ми з тобою поговоримо пізніше.

– Придурок… Нахабна мажорська морда.

Точно спить, навіть не розуміє, що я це все чую.

– Дякую, ти теж мені дуже подобаєшся, – я поцілував її у лоб, власне, просто притиснувся губами на мить до шкіри, і вона крізь сон спробувала мене копнути.

Ну, жару нема, стан бадьорий, нехай поспить ще трішки.

Я силоміць заштовхнув себе у ванну, прийняв душ, збадьорився трохи і пішов на кухню. Уже там, за розгляданням вмісту напівпорожнього холодильника мене і застав дзвінок батька.

– Доброго ранку, Лук’яне. Ти не відповідав на повідомлення у месенджері, – голос батька так і мінився невдоволенням. – Тобі подобається мене ігнорувати?

– Я спав.

– Десята ранку. Для того, щоб все встигати, майбутній бізнесмен повинен прокидатися бодай о восьмій. Ти не можеш бути таким самим лежнем, як більшість твоїх ровесників!

– Я пізно ліг спати.

– Знову клуби?

– Так, татусю, знову клуби, твій неслухняний маленький синочок, якому двадцять чотири скоро стукне, знов повторює ту ж помилку, – уїдливо озвався я, хоча насправді до третьої ночі працював, а клуби взагалі терпіти не міг. – А що, тобі ще не встигли докласти, де я вчора був? Як так? А! Я зрозумів! Та камера, яку ти вчепив мені над дверима, чомусь зациклилась, так?

– Лук’яне…

– А прибиральниця моя нова тобі ще не прозвітувала? – поцікавився підкреслено бадьоро. – Ні? Яка жалість. Чи ти ще не встиг з нею переговорити?

Сніжана – не перша «засланка». Не знаю, чи вже вони домовились з батьком, чи ще ні, але попередній досвід показував, що вірити нікому не можна. Я ледь позбувся нав’язаної охорони, і з тієї пори постійно ловив «сюрпризи» вдома. Приховані камери, кухарку, яка кружляла довкола мого ноутбука, кількох дівчат, з якими я намагався зустрічатися, а вони звітували моєму батькові.

Віталій Звірецький з тих, хто не відступає. Але я успадкував його поганючу впертість, тож здаватись теж не збирався.

– Ти живеш за мій рахунок, – процідив батько, – і просто витрачаєш своє життя ні на що. Я лише про тебе дбаю.

– А ти витрачаєш своє життя на те, що сталкериш єдиного сина, який ще досі не послав тебе під три чорти, – гаркнув я. – Йди до біса, тату.

У вітальні щось гупнуло. Що ж, здається, ми спілкувались досить гучно, аби крижинка прокинулась…

– Ти не маєш права посилати рідного батька, – процідив тато. – Лук’яне, я не хочу, щоб ти звів своє життя на пси, а після тієї аварії…

– Гарного дня.

З цими словами я скинув виклик і невдоволено зиркнув на мобільний телефон. Аварія. Він обожнював про це нагадувати. І саме після неї просто збожеволів зі своєю опікою. Якщо раніше я вважався достатньо розумним, аби не накоїти дурниць, то після став винен буквально у всьому, що зі мною траплялось. Бо ж я не встежив за дорогою, я взагалі сів на байк, як я міг! Хіба я не знаю, що неакуратне водіння може вартувати життя! А мотоцикли – взагалі зло!