2 (4)

Суп в холодильнику справді знайшовся. Я поставила його на плиту, а тоді повернулась до Лук’яна, взялась шукати аптечку. В ній – чималій, між іншим, за розмірами, з купою різних ліків, – знайшовся і електронний градусник, і я майже силоміць впхала його мажорові.

– Тридцять вісім і п’ять, – похмуро промовила я, подивившись на маленький екранчик за хвилину. – Хіба не очевидно, що з такою температурою не можна гарцювати в клубах?

– Зате можна робити багато іншої приємної роботи, – всміхнувся Лук’ян і окинув мене гарячим поглядом.

Зелені очі так дивно виблискували, що на мить мені знов захотілось обуритися. Невже це доречно, загравати до мене в такому стані?! Але слідом за обуренням прийшло й усвідомлення, що Лук’ян, радше за все, не заграє, просто йому настільки паршиво, що від хвороби і лихоманки аж очі блищать.

Суп я насипала у тарілку і принесла до вітальні разом з невеликою тацею. За ті кілька хвилин, що минули від прийому ліків, які я, звісно, дала йому одразу ж, збадьоритись хлопець точно не встиг, але все-таки сів.

– Було б дуже добре, – заявив він, нахабно всміхаючись, якби ти погодувала мене з рук.

– Думаю, для цього треба було б винаймати няньку, а я не наймалась.

– Доплатити тобі трішки? Звернись до мого батька, – Лук’ян втомлено замружився. – Він з величезним задоволенням підкине тобі трохи грошенят за те, що ти стежитимеш за його непутящим чадом.

Від зніяковіння у мене запалали щоки. Лук’ян щось знає? Чи випадково потрапив «пальцем в небо», бо добре знає свого батька і на що він здатен?

Друге. Точно друге. Це оголошення залишав Віталій Звірецький, так що мова не про викриття, а про його власну необережність.

Тим часом Лук’ян все-таки взяв до рук ложку, але вона мало не впала назад у тарілку. Пальці у нього тремтіли.

– Так, від доплат я б не відмовилась. В тому числі за таксі, – похмуро промовила я, відбираючи ложку. – Що з тобою таке? Ти захворів?

– Це спина. Запалення. Через неї підіймається температура. До ранку вже буду як новенький, все налагодиться, – скривився Лук’ян. – Зі мною все добре, крижинко.

Він відібрав ложку дорогою. Рухи поступово ставали впевненішими, напевне, знеболювальне діяло, як слід, але пальці все ще були дуже гарячими. Коли  Лук’ян випадково торкнувся моєї долоні, я здригнулась, ніби отримала опік.

– Чому ти боїшся мене, крижинко? Вважаєш, що такий гарячий хлопець, як я, надто швидко тебе розтопить? Чи тобі є що приховувати за шаром криги?

– Я просто не сумніваюсь, – буркнула я, – що від мажора, який викликає о третій ночі, не варто чекати нічого хорошого.

– Вибач, – раптом зітхнув Лук’ян. – Я не подумав про таксі. В моєму оточенні у всіх або машина, або водій, або і те, і інше.

– За межами Олімпу є прості смертні, у яких нема грошей на своє авто, – відповіла я, доклавши чимало зусиль, аби стримати усмішку.

Лук’ян був… милим. Чарівним. Паскудним, нахабним, заворожуючим. Все це так дивно комбінувалось в одній людині, що я іноді забувала, де знаходжусь і кого взагалі бачу перед собою. Доводилось нагадувати: він мій лютий ворог, через якого постраждала моя близька подруга, і треба бути максимально уважною, аби не постраждати так само, як і вона.

Мажор тим часом покінчив з супом, і його долоня лягла мені на коліно. Він виводив дрібні візерунки на моїх джинсах. Нічого надто інтимного, але від такої невимушеності у мене чомусь перехопило подих.

Я спіймала його за руку.

– Не варто.

– Пробач. Я не хотів нічого поганого.

– Треба поспати, – сказала я. – Вставай, я допоможу тобі дійти до ліжка. Давай, обережно.

Спочатку, звісно, я забрала тацю і тарілку, потім підставила йому своє плече. Лук’ян трохи накульгував, але рухався вже набагато легше. Впавши на ліжко, він потягнув мене слідом за собою, але я втрималась на ногах і випручалась з його хватки.

– Вибач, – в голосі не відчувалось ані краплі щирого каяття, але я зробила вигляд, ніби повірила в це. провокує, хоче підтвердити свої підозри, що я впадатиму за ним? Напевне, так. Цікаво, Аню він заворожив схоже?

Я вкрила Лук’яна ковдрою, і він задрімав, промурмотівши тільки, що я можу залишитись до ранку.

Йти було нікуди. Я повернулась до вітальні, вирішивши, що тут набагато безпечніше, аніж на темній вулиці, і роззирнулась в кімнаті.

Можливо, варто подивитись, чи не тримає він якісь документи? Пошукати щось? Але що? Якийсь компромат, щоб притиснути, змусити поборотись за Аню, захистити її.

Я лише на хвилинку присіла на диван, аби роззирнутися і зрозуміти, що може мені допомогти. Але сон виявився набагато сильнішим. Через якусь мить я вже спала, міцно обхопивши руками подушку, і уві сні намагалась переконати Лук’яна, що між нами не буде нічого, крім роботи.

І помсти, звісно.