Розділ другий

Сніжана

Уся впевненість в тому, що я зможу помститися, вивітрилася в одну мить, варто мені було проїхати кілька метрів в машині з Віталієм Звірецьким. У що я влізла?! Він просто забрав мене серед білого дня і кудись везе, а я й пискнути не встигла.

– Не хвилюйтеся. Я зараз довезу вас до вашого агентства, а дорогою ми просто поговоримо, – чоловік подарував мені усмішку, віддалено схожу на привітну, і від неї лиш зайвий раз побіг мороз по шкірі. Я спробувала відповісти тим самим, але марно, м’язи мало судомою не звело.

– Що вам від мене потрібно?

– Лук’ян – мій син, – сказав Віталій, ніби це має щось пояснювати. – У вас є діти? Скільки вам років, до речі, Сніжано?

– Двадцять. Ні, нема дітей. До чого тут це?

– Молодші брати-сестри? Хтось, за кого ви несете повну відповідальність?..

Я промовчала. Достатньо й того, що я несу повну відповідальність за себе саму. Віталій Микитович, здається, вирішив, що добиватися відповіді нема сенсу, і продовжив ласкавим, вкрадливим тоном, від якого у мене розбігалися по шкірі мурахи:

– Сподіваюсь, ви розумієте: кожний нормальний батько намагатиметься усіма силами дбати про свою дитину, захищати її від будь-яких впливів цього жорстокого світу. Особливо коли дитина непутяща. Як-от мій Лук’ян. Він вже дорослий хлопець, двадцять три роки, але все одно я намагаюсь наглядати, аби не сталось чогось лихого.

– Мені здається, дорослих дітей прийнято відпускати у вільне плавання, – не втрималась я, – інакше як вони житимуть, коли батьки не зможуть за ними наглядати?

– Я теж так вважав деякий час, але, враховуючи те, що мій син робить зі своїм життям, передумав. Йому потрібен нагляд.

Можливо, під наглядом він би не запроторив Аню за грати.

– Гаразд, ви батько, вам видніше, – похитала головою я, – але до чого взагалі ця розмова? До чого ви хилите?

– Ви ж підписали контракт з Лук’яном?

Мої пальці міцніше стиснулись довкола теки з документами. Заперечувати не було сенсу, тож я кивнула.

– Отже, ви на нього працюватимете. І ставка на те, щоб взяти молоду дівчину, таки спрацювала, – чоловік обвів мене уважним поглядом.

– Якщо ви вважаєте, що я намагатимусь загравати з вашим сином, то цього не буде, – швидко випалила я. – І якщо хочете про це попросити, то теж не варто. Я не продаюсь! Ну тобто… Тільки професійні послуги. Прибирання, приготування їжі, тощо…

– Заспокойтесь, люба. Я нічого такого вам не пропоную, тим паче, мій син може завоювати будь-яку дівчину, яку захоче, і я б волів, щоб це була дівчинка з хорошої сім’ї. Мені достатньо вже Віри… – він затнувся і невдоволено скривився.

Не знаю, хто така Віра, але Віталію Микитовичу вона не подобалась абсолютно.

– Я хочу, щоб ви розповідали мені, чим займається Лук’ян, куди ходить, як живе, чи нормально харчується, – провадив далі чоловік. – Звісно, за окрему плату.

Він провів долонею по сивому волоссю, кинув на мене погляд, від якого кров холонула в жилах, а потім назвав ціну, від якої я мало не вдавилася.

– Це за місяць, – додав чоловік.

– Тобто ви хочете, щоб я шпигувала для вас.

– Це нікому не нестиме шкоди, – похитав головою Віталій Микитович. – Я лише хочу, щоб мій син був під наглядом. А хатня робітниця – це гарний варіант.

Відмовитися? Дверцята заблоковані, скло темне, нехай ми і їдемо по місту. Цей чоловік може зробити зі мною що завгодно. Навіть якщо не фізично, думаю, якщо він не боїться отак когось кудись везти, то знає, що може знищити мою кар’єру – видатну кар’єру прибиральниці, але ж це мене годує! – і витіснити з Києва. Навряд чи таке чудовисько, як Лук’ян, виросло у чудового доброго батька.

Тому я скористалась єдиним розумним аргументом, який мала:

– Якщо Лук’ян дізнається, що я працюю на вас, він мене вижене, правильно? І з агентства я вилечу також. Пробачте, але я не можу так ризикувати…

– Будь-яку проблему з агентством я вирішу. У мене теж є будинок, винайму вас туди, – знизав плечима Віталій Микитович. – Не хвилюйтесь, Сніжано. Найближчий рік точно без роботи не залишитесь. А потім, можливо, захочете собі якусь кращу кар’єру? Ви ж навчаєтесь на заочному, вже матимете освіту… Хіба для молодого маркетолога не знайдеться кращого місця?

Отже, він вже дізнавався, хто я така. І якщо я відмовлюся стежити за Лук’яном, знайде іншого шпигуна. Я ж швидко втрачу роботу, залишуся без грошей. Та й Віталій Микитович може дізнатися про Аню, ні допомоги, ні помсти не вийде.

– Гаразд, – кивнула я. – Почуття батька – це дуже важливо, я… Постараюсь вам допомогти. В міру своїх сил, звісно.

– От і чудово, – широко всміхнувся він. – Радий мати справу з такою поміркованою юною леді. Деталі я повідомлю згодом і зв’яжуся з вами сам, а поки – просто спостерігайте, що робить Лук’ян і з ким спілкується. А ми вже приїхали.

Машина спинилась біля агентства, дверцята відчинилися, і я вискочила назовні, мов ошпарена, мріючи про те, щоб опинитись від Віталія Микитовича якомога далі.

Мене ніхто не спиняв, і на адреналіні я помчала сходами прямо до кабінету начальника, забувши навіть про ліфт. Чотири сходових прольоти здались незначущою дрібницею, а секретарка – перешкодою, яку я навіть не помітила, доки вона не прокричала вслід: