1 (1)

Сніжана

– Якщо клієнт від тебе знов відмовиться, вилетиш з роботи, – скрипучий голос начальника, що линув зі слухавки мобільного телефона, різонув слух. – Доклади бодай якихось зусиль, щоб йому сподобатися. Це великі гроші!

Я проковтнула всі заперечення і жалюгідне «це ж не моя провина» і витиснула з себе:

– Добре. Все буде гаразд. Вже на місці, передзвоню пізніше з підтвердженням контракту, – і збила виклик.

Сподіваюсь, сьогодні мені пощастить.

Я спинилась перед масивними чорними дверима, явно броньованими, і видихнула, набираючись сміливості.

– Хоч би сьогодні мені пощастило! – промурмотіла собі під ніс коротке благання.

Коли я потрапила на роботу в агентство підбору персоналу для дому, вважала, що зловила удачу за хвіст. Ага. Якраз. Ніхто не довіряє молодій гарненькій дівчині. В половині випадків я отримувала відмову ще на етапі анкети. Потім кілька місяців попрацювала у приємної літньої пані, але вона поїхала в Європу. Наступні десять співбесід нічого не дали.

Це був мій шанс, бо шукали саме молоду, привабливу дівчину. Звучало як щось погане. Я не знала, кого побачу за дверима, але заздалегідь боялась. Сподіваюсь, їм справді потрібні послуги прибиральниці.

Максимум на мене повитріщаються. Нічого поганого не станеться.

Зібравшись з духом, я все-таки змусила себе натиснути на кнопку дзвінка. Не відчиняли так довго, що я навіть думала: так і лишусь стояти на порозі. Аж ось нарешті загриміли ключі. Мене мало не зачепило дверима, але я встигла вчасно відскочити.

– Привіт, – всміхнувся мені хлопець, спинившись на порозі квартири. Голос у нього був приємний, оксамитовий, огортав, заманював. – Ти хто, красуне?

Красуня з нас двох не я.

Незнайомцеві було десь двадцять три, плюс-мінус рік, і… Я б сказала, що він нагадував звичайного мажора, але ні. Неправда. Тобто, звісно, я не сумнівалась, що цей хлопець – багатий, і то дуже. Але для звичайного він видався аж занадто гарним. Молоде обличчя з правильними рисами та високими вилицями, такими гострими, що руку порізати можна, здавалось диявольськи красивим, і його не псувала горбинка на носі. Здається, колись хлопець його зламав. Темні кучері спадали на лоб і були достатньо довгі, щоб прикривати вуха, а ще достатньо шовковисті на вигляд, що б мені хотілось простягнути руку і запустити в них пальці. А я не те щоб легко велась на чоловічу зовнішність.

– Хей, – він поклацав пальцями у мене перед очима. – Все гаразд?

– Ой. Так. Добрий день. Мене звати Сніжана… – я не могла припинити його роздивлятися.

Риси обличчя – тонкі, але в хлопцеві не було нічого жіночного та м’якого. Він ніби увесь складався з гострих кутів. Високий, хоч я теж не мініатюрна дівчина… Напевне, під метр дев’яносто. Гарно складений, стрункий, схожий на хижого кота, такий самий підступний, красивий і погладити хочеться.

Але найдивовижнішими видались яскраво-зелені очі. Погляд мінився, по райдужці ніби пробігали іскри. Красиво. Небезпечно.

– І чому ж ти тут, Сніжано?

– Я з агентства по підбору домашнього персоналу, за оголошенням, яке ви розмістили у нас…

– Я не розміщував жодного оголошення.

Дідько. Тільки не кажіть мені, що це якась помилка.

– Розміщували. Пошук покоївки на постійне місце роботи…

Він похитав головою.

– Ні. Я не потребую допомоги. Тож вибач, красуне, але ти помилилась квартирою, – він спробував зачинити двері, але я встигла їх притримати.

– Це ж Тютюнника, тридцять дев’ять? Квартира сорок сім? – спитала я. Хлопець кивнув. – Мені сюди. Пане Віталію…

– Як ви мене назвали?

– Віталій. Віталій Звірецький, автор оголошення, – я геть розгубилась, а хлопець презирливо скривився. – Вас не так звати, еге ж?

– Ну, технічно, сліди від Віталія в моєму паспорті є… Віталійович я. Це мій батько, – він закотив очі. – Знов шукає мені нагляд. Ну, ти хоч красива.

То от для чого просили саме молоду дівчину. Здається, Звірецький-старший розраховував на те, що його син поведеться на мою привабливість і дозволить залишитися. Дивно, звісно, що він чинить так зі своїм сином, але мені важливо зараз не втратити це місце.

Інакше з роботи точно виженуть.

– Можливо, ми хоч поговоримо? – я зробила максимально невинний погляд. – Мене в агентстві просто проклянуть за те, що замовлення зірвалось.

– Гаразд, заходь, – він посторонився і потер шию, відтягуючи комір сорочки. Я побачила тонкий звивистий шрам, що перетинав ключицю. Напевне, ламав. А шрам схожий на блискавку і…

Я завмерла.

– А як вас звати? – спитала хрипко.

– Лук’ян. Та ти заходь, якщо вже прийшла.

О господи.

Я знала цього хлопця.

Моя краща… Моя єдина подруга у Києві через нього опинилась за гратами.