Розділ 76.

Початок вересня. День весілля.

Початок вересня завжди мав для мене особливий присмак – щось між завершенням і початком. Наче літо ще тримається за край неба, але вже відпускає.

Сьогодні зумів це відчути з особливою гостротою.

Я стою біля вікна, поправляючи манжет піджака. Темно-сірий костюм сидить ідеально, але справа не у ньому. Хвилююся, не знаючи куди подіти руки.

Проходив у житті через набагато складніші речі, ніж цей день. Але саме зараз хвилююся понад усе.

Справа не у сумнівах, їх немає. Через те, що все це відбувається по-справжньому.

Кроки за спиною змушують обернутися.

Соломія стоїть у дверях. Весільна сукня м’яко спадає по її фігурі, ніби створена не кравцями, а якимось дивом. Світло ковзає по білому вбранні, затримується на її волоссі.

Але я дивлюся тільки на її очі. Ті самі, що випромінюють життя, тепло. Які, здається, увібрали всі фарби неба.

-  Ну як? - тихо запитує дівчина, трохи ніяковіючи.

Я видихнув, навіть не помітивши, що затримував подих.

-  Запізно передумувати і щось змінювати, - кажу я, намагаючись звучати спокійно, але голос все одно видає мене, - ти вже занадто красива. Наче стала моєю залежністю.

Білявка усміхається так, я здатна усміхатися тільки мені. І в ту мить щось всередині остаточно стає на свої місця. Так, як має бути.

Я підходжу ближче, зупиняюся буквально за крок. Хотілося доторкнутися, переконатися, що це не якась чергова ілюзія, яка зникне, варто тільки кліпнути.

-  Ми справді це робимо, - сказав я.

-  Робимо, - відповідає тихо, але впевнено.

І в цій простій фразі набагато більше, ніж у тисячі обіцянок. Ми не кликали гостей, не потрібен зайвий шум та пафос. Весільна церемонія тільки для нас та ще однієї людини, яка вже скоро повинна бути тут.

-  Можна не поспішати, - кажу я, - ще є цілих тридцять хвилин.

-  Він прийде, я впевнена, - каже Соломія, пильно дивлячись на мене.

Хочу вже відкрити рота, щоб відповісти, але у цей момент двері різко відчиняються.

-  Я прийшов! Все через таксиста. Потрапив у затор, хоча можна було об’їхати.

Лев буквально влетів у кімнату, важко дихаючи, з розкуйовдженим волоссям і таким виглядом, ніби щойно пробіг марафон.

-  Вибачте. Думав, що точно запізнюся.

Я не стримавшись, усміхаюся.

-  Не хвилюйся, Левеня, - промовляю, дивлячись на нього, - ми тільки через півгодини виходимо.

Лев піднімає на мене очі, в яких змішалися полегшення і ще щось…тепліше.

-  От і чудово, - тільки і каже, - все це не може статися без моєї присутності.

Я переводжу погляд на Соломію. Вона також усміхається і все зараз виглядає таким простим, зрозумілим.

До нового життя залишилося півгодини і ми вже до нього готові.

-  Як справи у школі? - запитує Соломія у Лева, але той тільки відмахується.

-  Не нагадуйте про школу. Тільки перший тиждень, а мені вже набридло. Добре, що вже скоро закінчую все це.

Решта часу пролетіло ніби з якоюсь магією.

Я навіть не пам’ятаю, про що ми говорили. Щось просте, звичайне – аби тільки не мовчати про те, що насправді відчуваємо. Лев розповідає про те, як поводиться Люмен, продовжує бути грайливим бешкетником. І нещодавно Лев купив котику нову лежанку.

Видно, що юнак дуже любить свого улюбленця та балує постійними подарунками.

-  Ну що, час, - нарешті кажу я, кидаючи короткий погляд на годинник.

Соломія киває, а я подаю коханій руку і ми разом виходимо з будинку.

Повітря свіже, трохи прохолодне. Саме таке, як буває на початку осені. Відчуваю, як Соломія стиснула мою долоню. У другій руці тримає весільний букет.

І в цей момент я побачив машину, знайому до болю. Біля транспорту стояло кілька людей. Мої батьки та брат…

Я завмираю, не вірячи, що це сталося у реальності. Світ наче похитнувся.

-  Це… - тихо видихнула Соломія поруч.

-  Так, - відповідаю я, не відводячи погляду.

Я не був готовий до цього і якщо бути щирим взагалі не вірив, що вони приїдуть. Запрошення було скоріше… останньою  спробою.

Звичайним жестом ввічливості, а не справжньою надією.

Але вони тут, прийшли на весілля старшого сина.

Батько зробив крок уперед. Він виглядає…інакше. Не таким, як я звик його бачити. Наче щось у ньому стало м’якшим, поступливішим.

-  Артеме, - почав гість, і навіть моє ім’я прозвучало якось незвично.

Зберігаю мовчання, тому що не знаю, що саме сказати.

-  Я був дурним, - прямо сказав він, дивлячись мені в очі, - справді дурним. Я не вірив… не хотів вірити, що вона може кохати тебе щиро.