Розділ 75.

Дем’ян мовчить деякий час. Сидить, втупившись у стіл, ніби намагається зібрати себе докупи і тільки потім різко підводиться.

-  Я… - голос у нього знову зривається, - я хочу попросити побачення.

Нічого не відказую, просто дивлюся. Брат переводить погляд на Соломію.

-  У тебе також, красуне, - тихіше додає хлопець, - я поводився… як ідіот. Просто, щоб насолити Артему.

Соломія не відвертається від нього. Навпаки дивиться у вічі Дем’яну.

-  Я вже це зрозуміла, - тихо відказує вона.

Я поглянув на кохану дівчину, очікуючи наступної реакції.

-  І що…ти не злишся? - запитує Дем’ян.

Вона ледь похитала головою.

-  Ні, - чесно відказує, - розумію, що люди роблять дурниці. Особливо, коли плутаються у власному житті та почуттях.

Колишня служниця на мить замовкла, потім додала:

-  Рідні люди – це найважливіше. Якщо є шанс зберегти гарні стосунки з ними, то цей шанс потрібно використати.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається. Не від злості – від того, наскільки по-іншому вона дивиться на речі.

Дем’ян опускає очі.

-  Я не заслуговую на це, - прошепотів він.

-  Можливо, - спокійно відказує співрозмовниця, - але це не означає, що ти не можеш змінитися. І вже точно не означає, що ми перестанемо тебе любити.

Знову запанувала тиша, але потім брат поглянув на мене:

-  Артеме…

Я піднімаю руку, зупиняючи його.

-  Не треба, малий, - кажу втомлено, - я почув вже достатньо. Зайвих слів не потребую.

Він замовкає, не сперечаючись. Я ж намагаюся хоч якось розкласти думки по поличкам. Але вони тільки сильніше плутаються.

-  Я… - замовкаю, підбираючи слова, - мені потрібно подумати.

Він повільно киває.

-  Я не можу сказати зараз, що все нормально, - продовжую чесно, - Аліса придумала цей так званий жарт, але вона пуста дурепа. Ти, Дем’яне… складно навіть уявити, що міг повестися на подібне.

Помовчавши кілька митей, додаю:

-  Дай мені трохи часу, Дем’яне. Я повинен все це обдумати.

Його обличчя трохи посвітлішало, наче я дав крихітну надію. На яку можна сподіватися як на промінь сонця у темряві.

- Ти зможеш мені колись пробачити? - тихо запитує темноволосий хлопець.

-  Цілком можливо, - відказую я.

-  Дякую, - відказує мій брат, - навіть за це.

Він наче б то хотів щось ще сказати, але передумав. Підійшов до стільця, взяв свого піджака, який зняв перед цим.

-  Я поїду, - кинув він, більше не дивлячись на нас.

Ми з Соломією не затримуємо гостя. Хлопець дійшовши до дверей, зупиняється.

-  Я правда не хотів нічого поганого, - промовив він, не обертаючись, - я був дурним…молодим. Думав, що все це не більше ніж гра. 

Голос у Дем’яна затремтів.

-  Я не врахував наслідки, хоча варто було б...

Я мовчу, тому що вже немає чого додати, все сказано.

Дем’ян відчиняє двері та йде. У цей момент відчуваю, що він дійсно подорослішав.

Коли двері зачиняються, у будинку стає якось занадто тихо.

-  От і поговорили, - промовляю я, начебто сам до себе.

Соломія нічого не сказала, тільки поклала свою долоню поверх моєї. Стискаю тонкі пальці дівчини у відповідь.

Соломія довго мовчить після того, як зачинилися двері. Її рука все ще лежить поверх моєї, нагадуючи, що кохана поруч.

-  Хочеш, вийдемо у сад, - тихо запропонувала вона.

Піднімаю на неї погляд. Білявка не усміхається, не намагається підбадьорити дешевими словами. Просто дивиться так, як вміє тільки вона: проникливо, з теплотою.

Я киваю і мовчки виходимо. Повітря відчувалося прохолоднішим, ніж очікував. Сонце майже сіло, залишаючи після себе м’яке золото на верхівках дерев.

Сад зустрів нас тишею, коли почали свою прогулянку. Йдемо поруч, не поспішаючи. Дивлюся під ноги, на дрібні камінці, що лежать на доріжках. 

В якийсь момент зупиняюся.

-  Не розумію, - кажу я, не дивлячись на свою наречену, - чому у моїй родині такий безлад?

Слова звучать якось вередливо, наче хочу пожалітися на те, що коїться.

-  І чому я сам… накоїв стільки помилок?

Соломія трохи повернулася до мене. Хоче щось сказати, але я випереджаю.

-  Знаєш… - голос стає тихішим, - ти єдине, що є світлого у такого чудовиська як я.

Вона тільки усміхнулася на подібне, після чого зробила крок ближче.

-  Ти не чудовисько, - голос звучить впевнено, без жодних сумнівів, - і ми є одне в одного.