Розділ 73.

Прокидаюся раніше, ніж зазвичай. Не від будильника, від настирливих думок.

Соломія спить поруч, загорнувшись у ковдру. Деякий час просто дивлюся на неї.

Вчорашній вечір ще стоїть перед очима: мої зірвані слова, її руки у моєму волоссі, ця дивна тиша, в якій я вперше за довгий час дозволяю собі бути слабким.

Від цього нічого не зруйнувалося, навпаки…

Я не здивований, що родина не підтримала мене. Десь навіть цього очікував. У них завжди був свій сценарій мого життя.

Той сценарій, який вони вважають правильним, вигідним та зручним для всіх. Тільки не для мене…

Навіщо узагалі пішов до них на вечір з Соломією? На що сподівався?

Відповідь проста: вірив, що побачивши наше з коханою щастя, порадіють за мене, хоча б трохи. Відчують задоволення, що їх син, вперше за чотири роки, усміхається. І цю усмішку видно навіть на тлі шрамів.

Вийшло не так та й грець із ними. Треба прийняти реальність і жити далі.

Повільно проводжу пальцями по краю ковдри, не наважуючись розбудити білявку.

Я кохаю її і ця проста думка звучить всередині мене, як щось незворотне та остаточне. Я люблю Соломію понад усе.

Не покину її. Ніколи.

Ми залишимося у цьому будинку, який пахне деревом і кавою зранку. Станемо сваритися через дрібниці, потім миритися, сміятися.

Разом виховуватимемо дітей. Разом старітимемо – такі неідеальні, але справжні.

Мені цього достатньо, щоб почуватися щасливим.

До обіду, я вже сидів за ноутбуком, поринувши у роботу. Зайнятість дозволяла забути про відчуття образи за вчорашній вечір.  

Розумію – компанію кидати не можна. Це не просто родинний бізнес, але і моя відповідальність. Ще гроші…

Я повинен забезпечувати нас, тобто себе і Соломію. Не залежати від родичів, щоб вони не наважувалися диктувати свої умови.

Телефон задзвонив раптово, навіть не глянув одразу, хто це. Але коли екран спалахнув знайомим ім’ям, всередині щось неприємно стиснулося.

Телефонував батько. Я зависнув на кілька секунд і вже хотів натиснути «відхилити». Не хочу зараз з ним розмовляти.

Але…все одно чомусь вибрав функцію «прийняти».

-  Слухаю, - коротко кидаю я.

-  Артеме, - голос батька звучить напружено, швидко, без звичної холодної впевненості, - добре, що ти взяв.

Я зберігаю мовчання, очікуючи продовження.

-  Дем’ян, - батько на секунду затнувся, - він напився. В одному з пабів у центрі Києва.

Я повільно заплющую очі. Напився і що? Хіба вперше молодший брат влаштовує такі гулянки?

-  І що? - сухо запитую я.

-  Його потрібно забрати, - швидко продовжує батько, - негайно. Це маєш зробити ти.

Я стримуюся, щоб гірко не усміхнутися.

-  Чому я маю це зробити? 

- Тому що я не можу. У мене  важлива нарада, ти ж розумієш, - в його голосі виникла знайома жорсткість, - і когось іншого посилати не можна. Якщо це потрапить у пресу – буде скандал.

Ну так! Хвилюється за Дем’яна, не тому що той син і брат. І не тому, що молодику може стати погано.

Причина у тому, що сторонні дізнаються.

Проводжу рукою по обличчю, відчуваючи, під пальцями грубі рубці.

-  Назви адресу, - тільки і промовляю.

Тато швидко говорить, куди потрібно їхати, а я більше нічого не додаю. Просто скидаю виклик і ще кілька секунд дивлюся кудись повз телефон.

Соломія метушиться на кухні, а мені на мить хочеться залишитися, нікуди не їхати. Сказати рідним, щоб із своїми проблемами розбиралися самі.

Разом із тим вже знаю, що поїду. Якби там не складалося у нас, ми все ще родина.

І дідько все це візьми, Дем’ян – мій брат. Не покину його десь валятися під барною стійкою.

Збираюся швидко, беручи ключі, гроші і телефон. Раптом розумію, що наміряюся вийти у світ зі своїми шрамами і мене це не хвилює.

До біса ті шрами! Якщо комусь не сподобається, нехай не дивляться. У мене зараз достатньо своїх проблем, щоб ще про інших думати.

-  Артеме, ти кудись зібрався?

Завмираю на секунду. Соломія стоїть у дверях спальні, уважно дивлячись на мене.

-  Коханий, що сталося?

Я видихнув і провів рукою по волоссю.

-  Мене потрібно виїхати, - коротко відказую я, - Дем’ян напився у пабі, десь там у центрі. Батько зателефонував і сказав де його забрати.

Вона кілька секунд мовчить, обдумуючи почуте.

-  Наскільки все погано?

Я гірко всміхаюся.

-  Сказали, що валяється під барною стійкою. Достатньо уявити подібну картину.

Соломія підходить ближче.