Розділ 72.

Богдан на мої слова мовчить деякий час, а я тримаюся. Не відводжу погляду, тому що впевнена у власних словах і відповідаю за них.

Врешті решт Богдан тільки криво усміхається.

-  Казки, - різко каже він, - файні слова. Для простаків – саме те, що треба.

У мене стискаються пальці під столом. Відчуваю, як нігті впиваються у долоню і біль трохи відволікає.

-  Думаєш, я не бачив таких я ти? - продовжує він, і в голосі вже відкритий гнів, - скромні, тихі, правильні. А потім раптом дуже вдало виходять заміж, начеб то з кохання.

Я зберігаю мовчання. Тому що якщо почну говорити, то можу не стриматися і наговорити зайвого.

-  Я розчарований, - раптом кидає господар дому, відкидаючись на спинку стільця, - у всьому цьому. У вас. У своїх синах.

Відчуваю, як поруч напружується Артем. Його рука ледве торкається моєї, шукаючи підтримки.

-  Знаєш, - продовжує чоловік спокійніше, але від цього ще холодніше, - я завжди хотів доньку.

-  Знаю, - відказую я, - мені говорили про це.

Не згадую, що про це розповів Дем’ян. Не думаю, що він би хотів, щоб дізналися про нашу відверту розмову.

-  Красиву та вишукану доню. Щоб на неї дивилися і захоплювалися. Яка б стала моделлю чи королевою краси. Я б такою пишався.

Його погляд ковзає  по мені. Оцінює і чітко розумію: я не підходжу під цей образ.

-  А отримав… - він зітхає, - все це…

-  Тату, може досить, - починає Артем.

-  Ні, не досить, - різко обриває його батько, - ти маєш це почути. Занадто довго я мовчав.

Він нахиляється трохи вперед, спираючись руками на стіл.

-  Що вийшло, Артеме? Який результат подарував мені старший син?

Той, до кого звертається, мовчить, зберігаючи похмурий вираз обличчя, який підкреслюють шрами.

-  Я вклав у тебе все, - продовжує той, - гроші, час та можливості. Як ти мені віддячив?

Його голос звучить хоча і жорстко, але з образою.

-  Я навіть погодився дати тобі ті чотири мільйони.

Здригаюся від такої цифри. Такі гроші існують?

-  Я не хотів цього робити, - додає чоловік, - це були не ті витрати, які я вважаю розумними. Але ти попрохав, я не міг відмовити.

Погляд добродія стає колючим.

-  Адже потрібно було рятувати компанію, що належала родині Поліни. Дівчини, що була тоді твоєю нареченою.

Ім’я зависає у повітрі, наче щось заборонене, про що давно не говорили.

Я краєм ока дивлюся на Артема, помічаю, як обличчя останнього просто кам’яніє.

-  І що я отримав взамін? - голос батька звучить глухо, - ти сідаєш за кермо… і потрапляєш в аварію.

-  Я розповідав тобі подробиці, - каже Артем, - кішка тоді…

-  Вважаєш, що воно того було варте? Кішка з кошеням… це ж просто смішно.

Артем не знає, що відказати, а мені все стає зрозумілим. Весь цей час Артем жив відлюдником не тільки через шрами. Не тільки через провину перед загиблою нареченою.

Хочеться сказати: так, варто. Кішка з кошеням – беззахисні істоти, ніхто не має право шкодити їм.  Зараз особливо яскраво розумію емоції та почуття Артема.

Він знав, що родина не підтримає. Розумів, що його вважають винним в усьому, не спробувавши навіть вислухати.

-  Поліна мені ніколи не подобалася, - каже Тетяна, - але ти, сину, наполягав, щоб одружитися тільки з нею.

Я гірко усміхаюся. Виходить проблема у цьому: гроші, не виправдання сподівань, керування компанією, особисті бажання, витрати…

Заможних людей, здається, не хвилює, що син отримав страшні шрами, не хвилює, що він кілька років страждав, несучи у душі тягар.

Не хвилює, що загинула молода дівчина, яку примусили до стосунків. Байдуже до Лева, який зламав тоді руку і отримав психологічну травму.

Не турбує те, що могли збити кішку з кошеням. Кому важливе життя невинних істот?

Тільки Дем’ян всі ці роки прагнув хоча б якось компенсувати відчуття провини перед старшим братом. Для цього він знайшов йому покоївку, яка б дбала про будинок і про господаря. Хлопець хоча б намагався…

Але тепер молодший спадкоємець мовчить, наче води у рота набрав.

-  Артеме, - звертаюся до коханого, - поїдемо додому. Я вже достатньо познайомилися з твоїми рідними.

-  Ходімо, - говорить Артем, підводячись, - думаю, на цьому знайомство можна завершувати.

Простягає до мене руку, я подаю долоню у відповідь. На душі лежить  камінь, присутня гіркота. Не так уявляла вечір, коли ми мали б розповісти про своє весілля.

-  Сину, - говорить Богдан, - я вже не певен, що ти заслуговуєш на ті гроші, які…

-  Вдавися своїми грошима, - різко відказує Артем.

Мужнє обличчя Богдана Леонідовича так змінюється, що трохи не розсміялася. Захотілося не тільки сміятися, але і заплескати у долоні.