Розділ 71.

Соломія.

Я довго і прискіпливо обдивляюся себе у дзеркалі. Ніби намагаючись прийняти до уваги кожну дрібницю, навіть саму незначну деталь.

Пальці дещо нервово ковзають по тканині сукні – простій, але акуратній, вибраній з особливою старанністю.

Хочу виглядати гідно. Не розкішно, тому що я не вмію… але і не надто скромно, щоб не здаватися чужою у світі, куди ми сьогодні їдемо.

Нахиляю голову трохи вбік, оцінюючи зачіску. Волосся слухняно лягає хвилями на плечі, макіяж ледь помітний – саме такий, як я люблю. Начебто все добре, але всередині зовсім не так спокійно, як хотілося б.

-  Ти готова? - голос Артема долинає з-за дверей.

Я на мить заплющую очі, вдихаю глибше.

Готова? Не зовсім… все ще хвилююся, але звісно, не зізнаюся Артему. Він також хвилюється, тому маємо підтримувати одне одного.

-  Вже йду, - відповідаю, і ще раз кидаю погляд на себе у дзеркало.

Виходжу з кімнаті і бачу Артема, вдягненого у літній костюм. Коханий виглядає так стильне і красиво, що від захвату завмираю на місці.

Шрами нікуди не поділися, але хвилюють менше за все.

Артем також дивиться на мене, оглядає, Помічаю, що відкрито милується і від цього червонію та опускаю очі.

Наречений підходить, бере мою руку, підносить до вуст. Цілує, змушуючи моє серце шалено забитися. 

-  Ти прекрасна, - говорить він і я вірю його словам.

Коли виходимо з двору, Артем виглядає досить впевнено. Тому його спокій трохи заспокоює і мене.

Я хвилююся. Адже йдеться про знайомство з батьками Артема. Офіційне знайомство, яке має величезне значення.

Артем відкриває для мене дверцята машини, і я сідаю, обережно поправляючи сукню. Наші пальці  на мить торкаються – і в цьому короткому дотику знаходжу опору.

Дорога здається довшою, ніж зазвичай. Дивлюся у вікно, але майже нічого не бачу – думки постійно повертаються до одного й того ж. Думаю про його батьків. Про людей, які живуть зовсім в іншому світі.

Люди, перед якими я… хто? Служниця, яка стала нареченою сина багатіїв.

Стискаю руки на колінах, щоб не видати хвилювання, але до кінця не вдається.

-  Не хвилюйся так, - тихо каже Артем, ніби читаючи мої думки, - вони… просто люди. Не ідеальні, але хто ж ідеальний?

Я ледь усміхаюся. Можливо, вони просто люди, але не такі, як я. Це я зрозуміла при першому знайомстві з Богданом Леонідовичем.

Коли машина нарешті зупиняється, піднімаю погляд – і завмираю.

Перед нами височіє величезний особняк. Світлий, розкішний, з ідеально підстриженими кущами, широкими сходами і високими вікнами, в яких відбивається небо. Він виглядає… нереально, наче з іншого життя.

У мене перехоплює подих не знаю, як реагувати.

-  Це…  - я навіть не знаходжу слів.

Артем злегка усміхається, ніби для нього це звично. Але для мене ні… зовсім ні.

«Я не хочу туди йти», - чітко  розумію, але повертати назад запізно.

Виходимо з машини і я відчуваю, як щось стискається всередині. Тут надто просторо, надто ідеально, надто… не по-моєму. Мимоволі згадую його невеликий будинок – теплий, затишний, де кожен куточок вже став рідним.

Повільно піднімаюся сходами поруч з Артемом, намагаючись триматися рівно, не показувати свого хвилювання.

Двері відчиняються ще до того, як Артем встигає подзвонити. Нас вже чекали…

На порозі бачу Богдана Леонідовича. Високий, статний, з холодним, уважним поглядом. Поруч із ним жінка – витончена, ідеально зібрана, з легкою, але стриманою посмішкою.

І трохи осторонь – Дем’ян. Рада його бачити, незважаючи на те, що між нами сталося.

-  Вітаю, - говорить чоловік, - думав, що ти, Артеме, не наважишся прийти до нас. Заходьте.

Ми всі обмінюємося короткими привітаннями. Для мене так дивно, що люди можуть спілкуватися майже без емоцій.

В якийсь момент погляди рідних Артема переходять на мене, оцінюючи. Я ж тепер не служниця, а наречена Артема Ланського.

Наважуюся зробити крок уперед, привітно усміхнутися.

-  Добрий день.

Жінка ледь киває, уважно розглядаючи мене з ніг до голови. Дем’ян затримує на мені погляд трохи довше – у ньому щось інше, не таке холодне.

-  Проходьте, - каже жінка, - ми якраз сідаємо обідати.

Їдальня виявляється ще більшою, ніж я уявляла. Довгий стіл, ідеально сервірований, кришталеві келихи, блискучі прибори.

Все виглядає настільки бездоганно, що я боюся навіть зайвий рух зробити.

Ми сідаємо. Я поруч з  Артемом, а це трохи заспокоює.

Прислуга з’являється майже безшумно. Страви подаються одна за другою, наче у дорогому ресторані.

Зараз особливо сильно відчуваю, наскільки хочу опинитися вдома. У нашому з Артемом будинку, який такий затишний і рідний.