Розділ 70.

Сніданок  закінчився, Соломія прибрала посуд та віднесла у будинок. Я не поспішаю вставати, роздумуючи про своє.

Соломія  повернулася і знову сіла навпроти, наче даючи можливість милуватися нею.

І тоді чітко розумію, що потрібно зробити. Так буде дійсно правильно тепер, коли Соломія моя наречена.

-  Зачекай тут, - коротко кажу я, підвівшись.

Вона здивовано поглянула, але нічого не запитала.

Я повернувся через кілька хвилин, тримаючи у руках невелику коробку. Ту саму…

Зупиняюся навпроти неї, трохи вагаючись. Ще вчора б навіть думки не мав відкривати це знову.

Сьогодні це вже не здається чимось забороненим, тому просто відкриваю коробку.

Золотий ланцюжок блиснув на сонці, а рубін у формі серця заграв глибоким, темним світлом.

-  Я колись… хотів подарувати його Поліні, - кажу прямо, - як символ… щирого кохання.

Слова вже не різали так, як раніше, скоріше звучали частиною минулого, якого вже не повернути. 

Я підняв погляд на Соломію. На вустах з’явилася зніяковіла усмішка.

-  Зараз я хочу, щоб його прийняла ти.

Вона дивиться на прикрасу довше, ніж я очікував, потім усміхається. І на відміну від мене, ця усмішка виглядає теплою і впевненою.

-  Я не прийму його.

Спочатку подумав, що почулося.

-  Що?

-  Не прийму, - спокійно повторює вона.

Я насупився, не одразу розуміючи.

-  Соломіє, ти взагалі розумієш, скільки це коштує?

-  Розумію.

-  Тоді у чому проблема?

Білявка підвелася, зробила крок ближче і поглянула мені у вічі.

-  У тому, що це подарунок для Поліни. Не для мене.

Її голос звучить тихо, але кожне слово вчувається чітко і точно.

-  Я не хочу носити символ чужого кохання, - додає вона.

У цьому є логіка, яку я не здатен заперечити. Тому повільно закриваю коробку.

-  І що ти пропонуєш? -  тихо запитую, знаючи, що Соломіє все скаже правильно.

Вона злегка нахиляє свою світловолосу голівку, ніби перевіряючи мене.

-  Я  знаю, що робити з медальйоном. Але тобі потрібно довіритися мені. Готовий?

Видихаю, навіть не думаючи довго і не відчуваючи жодного сумніву.

-  Я зроблю все, що ти скажеш.

Соломія усміхається, показуючи рівні, біленькі зуби. Усмішка, заради якої хочеться покласти до її ніг цілий Всесвіт.

-  Тоді збираємося. Ми їдемо до Києва.

Слова вразили, але не зупинили. Чому б ні? Я давно не був у столиці.

Отже, я не став ставити зайвих питань,  хоча цікаво, що задумала Соломія.

Дорога пройшла швидко, під час якої ми майже не говорили. У машині звучить тиха музика, а Соломія дивиться у вікно, ніби щось обдумує.

І коли вона така задумливо, то неймовірно гарненька. Я час від часу поглядаю на неї і ловлю себе на думці, що довіряю їй. Довіряю так, як нікому раніше не довіряв. Без пояснень і без умов.

Коли ми в’їхали до Києва, місто зустріло нас звичним шумом, рухом, життям. Соломія впевнено вказує напрямок, і незабаром я розумію, куди саме ми їдемо.

Набережна Дніпра. Колись я дуже любив гуляти тут з Поліною. Кохана цього терпіти не могла. Хоча вона ненавиділа все, що стосувалося мене.

І дорікнути їй не можна, тому що дорікати справедливо тільки мені.

Я заглушив двигун і повернувся до супутниці. 

-  Що будемо робити далі?

Соломія відчиняє дверцята, виходить, не відповівши одразу. Я, взявши коробочку, йду за нею.

Вітер з річки вдаряє в обличчя – свіжий, прохолодний. Вода повільно плине вперед, відбиваючи сонце.

Соломія зупиняється біля самого краю, дивлячись на Дніпро.

-  Дістань прикрасу, - каже вона, не обертаючись.

Я відкриваю коробку знову.  Рубін блиснув, наче маленька вогняна зоря.

-  Це минуле, Артеме, - продовжує білявка, - красиве. Дороге. Але… не твоє тепер.

Я мовчу, стискаючи коробку у руці.

-  Ти ж сам хочеш іти далі, правда? Для цього тобі потрібно відпустити Поліну. Попрощатися з нею, дати їй спокій спогадами. Віддати прикрасу, яка призначалася їй як нареченій.

Переводжу погляд на воду і розумію, що так… я справді хочу відпустити Поліну. Попрощатися з нею і своїм минулим.

Зберегти дорогоцінні спогади і жити далі.

Розпочати життя з Соломією, будувати з нею майбутнє. Коханій дівчині не потрібні від мене дорогоцінності, дорогі подарунки.

Вона не хоче моїх грошей. Дівчині потрібен тільки я – пошрамований і з тяжким минулим, яке нараховувало безліч помилок.