Розділ 69.

Ранок видався світлим і незвично тихим.

Сиджу навпроти Соломії за невеликим столиком у саду, спостерігаючи, як сонце ковзає по її волоссю, заплутується у світлих пасмах. Усе здається таким правильним, наче так і мало бути завжди.  

Наречена. Тепер Соломія моя наречена.

Усвідомлення відгукується десь глибоко всередині, змушуючи мимоволі усміхатися.

Колися я був певен, що тільки Поліна може мати цей статус.

Але ні, моєю нареченою стала інша дівчина. Та, яку безмежно кохаю і яка зуміла полюбити мене таким, який я є.

З пошрамованим обличчям і зраненим серцем. З минулими помилками, які вже не виправити.

-  Ти сьогодні задумлива, - зауважив, роблячи ковток кави, - це я настільки на тебе вплинув уночі?

Вона злегка усміхається і опускає погляд у тарілку. Милуюся її довгими віями, що контрастують на тлі білого личка.

-  Навпаки, коханий. Я в захваті від свого першого разу.

-  Я також у захваті. Хоча це і не перший мій раз.

Нахиляю голову, розглядаючи її уважніше. Щось у цій тиші звучить не просто сором’язливістю після ночі разом.

-  Розкажи мені, що тут відбувалося, поки я був у від’їзді.

Соломія на мить завмерла, потім кивнула і почала розповідати.

Вона говорила тихо, трохи невпевнено, але з кожним словом розповідь стає швидшою і детальнішою.

Про приїзд Аліси, про її дивну поведінку. Про те, як вона намагалася вкрасти золотий ланцюжок з рубіновим кулоном у формі серця.

Той самий, який колись придбав для Поліни. Хотів подарувати за день до весілля.

Вже хочу перебити, але Соломія раптом видає:

-  Я її налякала пістолетом.

Здивовано піднімаю брову.

-  Пістолетом?

-  Іграшковим, - швидко додає вона, - той, що залишив Лев.

Кілька секунд зберігаю мовчання, намагаючись уявити цю картину, але потім не стримуюся.

Починаю сміятися і навіть відкидаюся на спинку стільця, хитаючи головою.

-  Ти серйозно? - крізь сміх видихнув я, - Соломіє, ти погрожувала людині іграшкою?

Білявка на мить мило насуплюється, але в очах спалахує вогник.

- Це спрацювало. Вона дійсно злякалася.

-  Я навіть не сумніваюся, - усміхаюся я, - Аліса завжди була тупуватою, могла і не відрізнити. Шкода, що я цього не бачив.

На мить між нами знову запанувала легкість. Потім думаю про інше, усмішка повільно згасає.

-  Дем’ян…

Її пальці одразу стискаються на краю серветки, а я не відводжу погляду.

-  Він приїжджав, так?

Соломія різко піднімає очі, але одразу ж відводить їх убік.

-  Неважливо…

-  Для мене – важливо, - тихіше, але твердо кажу я.

Я знаю свого брата надто добре, щоб не здогадатися. Реакція Соломії підтверджує мої здогадки.

-  Він щось зробив? - запитую вже повністю без усмішки.

Соломія закусила на мить нижню губу і почервоніла. Цього виявилося достатнім, щоб відчув злість.

-  Він намагався до тебе чіплятися?

Соломія нервово ковзнула пальцями по скатертині.

-  Артеме… будь ласка…

-  Скажи прямо, не приховуй.

Вона глибоко вдихнула, ніби шукає підходящі слова.

-  Він казав, що хоче мене, намагався спокусити.

Я відчув, як напружуються плечі, як повільно стискаються кулаки. Перед очима вже малюється дуже конкретна розмова з молодшим братом.

Але наступні її слова змусили мене зупинитися.

-  Я поставила його на місце.

Соломія дивиться прямо, хоча щоки ще палають.

-  Я не дала йому жодного шансу. І не дам, - тихо, але впевнено каже  вона, - тому… будь ласка, не злись на нього.

На це тільки гірко усміхаюся.

-  Не злитися? Соломіє, я не хочу, щоб хтось до тебе чіплявся. Навіть якщо йдеться про близьку людину. 

Дівчина трохи нахиляється вперед.

-  Він… просто такий. Легковажний. Але це не варте того, щоб ви сварилися.

Я мовчав, дивлячись на неї і поступово відчуваючи, як заспокоююся. Соломія одним поглядом здатна приборкати демонів, що знаходяться всередині мене.

-  Ти його відшила? - тихо кажу я.

-  Так. Зробила б це знову, якби знадобилося. Переконана, що не знадобиться.

-  І навіть налякала б, якби у тебе ще один пістолет був? - куточок моїх губ смикнувся.

Вона не стримує усмішки.

-  Можливо. Але не думаю, що він би повівся.