Розділ 68.

Соломія.

Я досі не могла повірити, що це сталося. Коли залишилася сама у своїй кімнаті, а тиша огорнула з усіх боків, все ще чула його голос?

«Ти вийдеш за мене заміж»?

Я повільно підняла руку і поглянула на обручку, яка наче маленька зірка виблискувала на пальці.

Прикраса проста, але така красива, що перехоплювало подих. Я обережно провела пальцем по камінцю, ніби боялася, що це все може зникнути.

-  Це правда, - прошепотіла сама до себе, відчуваючи, що хочеться заплакати від щастя.

Тепер я наречена Артема і від цієї думки серце забилося швидше.

Ще не так давно, я прийшла у цей будинок, не знаючи, чого очікувати. Все тут здавалося чужим… будинок, господар, правила.

Я ж була не більше ніж служниця.

Пригадую перші дні роботи, як боялася зробити щось не так. Він дивився на мене холодно, відсторонено, натякаючи, що мені тут не місце.

Як тоді пішла з Дем’яном, а потім повернулася за браслетом, який мала необережність забути.

Тоді не могла уявити, що полюблю це місце. Кожна кімната стане мені рідною, я знатиму, де що лежить, де краще відчиняти вікно, щоб у дім заходило більше світла. Не думала, що відлюдний і навіть трохи похмурий будинок стане моїм домом.

Але найголовніше не це… навіть уявити не могла, що полюблю Артема. Того самого чоловіка, який спочатку відштовхував, а я не до кінця його розуміла.

За його поглядом тоді ховалося стільки болю, що, здається, не було надії зцілити.

Я торкаюся обручки на пальці.

-  Дбатиму про все це, - тихо кажу я, озираючись навколо, - як і раніше… тільки вже по-іншому.  Я берегтиму цей дім і його… мого коханого чоловіка.

Серце стискається від ніжності, варто тільки подумати про нього – втомленого після дороги, але такого… світлого сьогодні.

Він нарешті дозволив  собі жити, не помічаючи тих шрамів, що залишаються на обличчі.

-  Я буду поруч, - прошепотіла я.

Це не просто обіцянка, це рішення, тому що віднині я господиня у домі і дружина пана Ланського.

У нас буде сім’я, потім діти…

Раптом усміхаюся ширше, відчуваючи як щось тепле і трохи нереальне розливається всередині.

Уявляю маленькі кроки по кімнатам, дитячий сміх. Усмішку законного чоловіка, яка вже не така стримана, як раніше.

Наше життя, яке побудуємо разом.

Знову дивлюся на обручку, ніби шукаю у ній підтвердження, що це не сон, а реальність.  

І саме у цей момент у двері тихо постукали.

-  Так?

Двері прочинилися і на порозі з’явився Артем. Побачивши чоловіка, підвелася, здивовано дивлячись на нього.

-  Ти ж мав відпочивати, - зауважила я. 

Відчуваю: він прийшов не просто так.

-  Я думала, ти вже спиш, - продовжую, стискаючи пальці, щоб хоч трохи вгамувати хвилювання.

Він злегка усміхається і хитає головою:

-  Не спиться.

Його голос звучить начебто, рівно, спокійно. Але у ньому є щось ще. Щось, від чого у мене перехоплює подих.

Він зробив крок до мене.

-  Соломіє, - тихо промовляє він.

І від того як вимовив моє ім’я, по шкірі пробігли сироти.

-  Так? - ледь чутно відповідаю, - Артеме, та що з тобою…

Підходить ближче, опиняється впритул. 

-  Я не міг просто піти спати, - каже він, - після всього, що сталося сьогодні.

Опускаю погляд, відчуваючи, як обличчя починає палати.

-  Я також…

Він обережно піднімає моє підборіддя, змушуючи поглянути на нього.

-  Ти боїшся? - тихо запитує він.

Я на секунду розгубилася, адже правда часто буває складнішою, ніж нам хочеться.

-  Мене так виховували, - зізнаюся я, ледве знаходячи слова, - що це… тільки після весілля. Що інакше не можна.

Відчуваю, як у грудях стискається.

-  І я… не знаю…

Він не перебиває, просто слухає, ловлячи кожне моє слово. Після чого обережно проводить пальцями по моїй щоці.

-  Я не стану змушувати тебе, - каже тихо, - ніколи собі такого не дозволю.

Ці слова розвіюють мій страх і я дивлюся йому у віці. У них немає наполегливості чи вимоги. Тільки ніжність… в якій хочеться розтанути.

-  Я не боюся тебе, - прошепотіла, - знаю, що не скривдиш, не обманеш. Але я… я трохи боюся своєї реакції.

Він усміхається.

-  Тоді довірся собі, так як довіряєш мені.

Його голос звучить тихо, майже пошепки, а я… розумію, що хочу цього. І не тому, що так треба, і не тому, що він попрохав.