Розділ 67.

Артем.

Я повертаюся додому коли вже збираються сутінки. Дорога, до якої звик, сьогодні здається коротшою та легшою. І тільки через деякий час розумію у чому причина.

Мені спокійно і це дивне відчуття. Майже забуте.

Виходжу з машини вдихаю прохолодне повітря і раптом ловлю себе на тому, що усміхаюся. Роблю це просто так, без причини.

Я знову був серед людей й усвідомлення цього не дратує.

Ще зовсім недавно я уникав контакту зі світом. Уникав поглядів, розмов, будь-якого зайвого шуму. Мені здавалося, що світ став чужим, надто гучним і болючим. Що там, за межами мого замкненого життя, нічого для мене вже не залишилося.

Але тепер все інакше. Я говорив з людьми, слухав їх. Навіть інколи намагався жартувати без награності.

Відчуття таке всередині, наче щось нарешті відпустило.

Повільно йду до будинку, думаючи про Соломію. Ім’я цієї дівчини озивається теплом у душі.

У Черкасах думав про неї постійно. Коли робив перерву у справах, під час розмов, перед сном. Згадував її очі, голос, як вона дивиться на мене – прямо, щиро, без страху і без жалю.

Я на мить заплющив очі, роздумуючи.

Чотири роки я жив минулим, дозволяв провині бути частиною мене, наче душити зсередини.

Поліна…

Цього разу її ім’я не вдарило болем. Тільки тихим, світлим сумом.

-  Я не зраджую тебе, - прошепотів сам до себе, - я просто більше не можу так жити.

Ці слова не здаються правдивими навіть мені. Насправді, Поліні було б однаково, вона терпіти мене не могла.

Якби я зустрів Соломію тоді і вирішив залишитися з нею, Поліна тільки б зраділа. За умови, що гроші, які батько виділив на порятунок компанії, не забрали.

Хоча тепер це вже не має значення. Знаю, що маю право на життя та на почуття. На те, щоб розпочати все заново.

Маю право на той новий початок, на який ніколи не наважився, якби не білява дівчина, яка не злякалася обличчя пошрамованого чудовиська.

Перед тим, як зайти на територію будинку, зупиняюся. Рука сама тягнеться до джинсів в кишені яких лежить маленька коробочка.

Дістаю її і деякий час роздивляюся. 

У минулому я вважав це неможливим та неприпустимим. Практично, це б стало зрадою пам’яті Поліни.

Проте зараз…

Я повільно провів пальцем по її краю, тихо видихнув:

-  Я хочу цього.

Сказав вголос, щоб переконатися, що у голосі немає жодних сумнівів. Їх дійсно немає, я готовий зробити крок у майбутнє. І цей крок я зроблю тримаючи за руку Соломію.

Я хочу прокидатися поруч із нею і хочу чути її сміх у цьому будинку.

Хочу, щоб вона була тут не служницею, а моєю дружиною.

Це вже вирішено і потрібно тільки отримати згоду самої білявки.

Стискаю коробку у долоні, наче боюся загубити.

Я зроблю це сьогодні, тому що тягнути більше немає сенсу.

Якщо вона скаже «ні» - я прийму відмову. Але більше не ховатимусь за страхом і привидами минулого.

Відчинивши двері і переступивши поріг, вже точно знаю, що моє життя скоро зміниться.

Двері зачиняються за мною, і в будинку стає якось особливо тихо. І разом з тим затишно, як буває, коли повертаєшся додому.

-  Артеме?!

Вона стоїть у коридорі, ніби чекає. Ніби відчуває, що я повернуся саме зараз. Світло лампи м’яко лягає на її волосся, і в цей момент у мене перехоплює подих.

Соломія, моя Соломія. Дівчина, яку кохаю понад усе.

Я не стримавшись роблю крок до неї.

-  Ти вже вдома… - тихо каже вона, - не сказав точно, коли приїдеш. Полюбляєш сюрпризи, чи не так? Я вчасно все підготувала. Пиріг твій улюблений спекла.

В її голосі стільки щирості, що у грудях щось стискається.

-  Вдома, - повторив я, дивлячись на неї, - радий, що повернувся.

Між нами залишалося кілька кроків, але вони раптом здалися надто довгими.

-  Як все пройшло? - обережно запитує вона.

Я усміхнувся.

-  Добре. Навіть… краще, ніж очікував. Сам не сподівався…

Вона ледь помітно видихає, ніби також переживала все те, що відбувалося там, у Черкасах.

І в цей момент я зрозумів: більше не хочу мовчати.

-  Я весь цей час думав про тебе, - сказав це тихо, але впевнено.

Вона здригнулася, ніби не чекала цього.

-  Артеме…

-  Дай мені сказати, - я зробив ще один крок і тепер стояв зовсім поруч, - бо якщо знову замовчу… я не хочу більше мовчати. І так мовчання задовге.

Дівчина піднімає на мене очі, а я просто готовий розтанути у них.