Розділ 66.

-  Як мені бути далі, Соломіє? - запитує Дем’ян.

Його голос не звучить жалюгідне і змушує відчути деяку повагу до молодшого брата Артема. Навіть після того, що він накоїв разом із тією тупою Алісою.

Дем’ян не намагається виправдатися чи викликати жалість, хлопець реально розгублений. Цей дорослий, впевнений у собі чоловік.

Здається, він вперше зрозумів, що накоїв.

-  Тобі потрібно поговорити з Артемом, - кажу впевнено, тому що знаю: так буде правильно.

Молодший Ланський дивиться на мене, наче сподівається почути щось інше. Але я не збираюся відмовлятися від сказаного.

-  Ти маєш зізнатися. Розповісти як все було і що саме ти накоїв. І… - на мить замовкла, - попросити вибачення.

-  Ти серйозно?

-  Цілком.

Чоловік похитав головою, після чого гірко усміхнувся.

-  Артем ніколи не пробачить мені і я розумію чому.

Я торкнулася його руки, бажаючи підтримати.

-  Можливо, не одразу, але пробачить.

Він різко піднімає на мене погляд.

-  Звідки ти знаєш?

-  Бо він тебе любить. Інакше ти б не страждав так через свої помилки, - додаю я вже тихіше, - люди не стануть настільки докоряти собі через тих, хто їм байдужий.

Він дивиться на мене довше, ніж треба, наче мій вигляд заспокоює юнака. І наче намагається розгледіти щось, що я сама про себе не знаю.

-  Звідки ти така розумна? - раптом запитує він.

-  В якому сенсі? - дивуюся я, не сподіваючись подібного.

-  Ну от реально, - хлопець робить крок ближче, - ти ж молодша за мене, а говориш, так, ніби прожила вдвічі більше.

Я коротко видихнула, тому що подібні розмови  стаються не вперше.  Не скажу, що сильно подобаються.

-  Це не розум, приятелю, а досвід, який довелося отримати проти власного бажання. Я не мала можливості довго бути дитиною.

Слова звучать  з болем, який не вдалося приховати. Звикла тримати все у собі, і не думаю, що Дем’яна цікавлять мої почуття. Але тепер, чомусь, стає на це байдуже.

-  Батьків, я ніколи не бачила, моїм вихованням займалася бабуся. Вона все робила сама, - продовжую я, - нам часто було складно. Траплялося так, що доводилося їсти одну картоплю без нічого.

Молодий мажор дивиться на мене, погляд говорить про те, що не розуміє, об чім мова. І це чудово, не всім рости у бідності та скруті.

Я ледь усміхаюся і продовжую.

-  Після школи я не гуляла, а бігла на підробітки. Погоджувалася на все, що вдавалося отримати. Тільки б це була чесна робота.

Погляд молодика стає уважнішим.

-  Потім додому, - кажу все це рівно, ніби не про себе, - уроки до двох ночі. О сьомій ранку – знову вставати і збиратися до школи.

Дем’ян мовчить, мабуть, не знаючи, що сказати. Я ж відчуваю, що просто хочу виговоритися, сказати те, про що довго мовчала.

Якщо Дем’ян дізнається, яким може бути життя за різьбленим парканом, то, можливо, навчиться цінувати те, що має.

-  Ще, - я гмикнула, - коли була підлітком, двічі довелося битися.

Його брови здивовано піднімаються вгору.

-  З дворовими «героями», - уточнюю я, - вирішили, що можуть відібрати мої гроші, які тоді заробила на роздачі листівок. 

Знизую плечами, пригадуючи неприємні події.

-  Не змогли того зробити. Не відібрали.

Поглянула на нього прямо.

-  Тому Дем’яне, я не «розумна». Я просто дуже рано зрозуміла, що якщо не подумаю сама – ніхто за мене цього не зробить. І ще я мала дбати про бабуню, як вона про мене.

Беру чоловіка за руку, злегка стискаю у своїй долоні.

-  Дем’яне, як би не було важко, не можна поступатися  своїми принципами. Ти відчуваєш провину перед Артемом, він, не дивлячись ні на що, любить тебе, тому що ти його брат. Тому просто скажи те, що вважаєш за потрібне.

Дем’ян дивиться на мене, бачу, як в його очах виступають сльози, які той швидко утирає. Скільки болю носив всі ці роки?

-  Я вже звик до того, що постійно відчуваю провину. Здається, це частина мене. Інколи я думаю: навіщо Артем узагалі закохався в Поліну? Вона його не варта.

-  Це не нам вирішувати, - відказую я.

-  Справді, Соломіє. Бачила б ти, як вона інколи принижувала брата. Розважалася тим, що він млів від одного погляду кралі. І це все було до того, як змусив її бути своєю нареченою.

-  Все у минулому, - твердо кажу я, - ти маєш налагодити стосунки з рідною людиною. Якщо дійсно цього хочеш, доведеться набратися сміливості.

Дем’ян мовчить деякий час. Вперше спостерігаю, щоб у молодого мажора було настільки зосереджене та серйозне обличчя. Разом з тим воно прояснилося, видно, що тягар провини, який лежав на серці роками, став легшим. Хоча б тому, що розповів бодай комусь.