Служниця для чудовиська

Розділ 64.

Я повернулася до звичайного життя так, ніби нічого і не сталося. Ніби не було тієї сцени з Алісою, її перекошеного від люті і страху обличчя, отруйних слів. Двері за нею зачинилися – і разом з тим ніби перегорнулася ще одна неприємна сторінка.

Впевнена, вона більше не з’явиться у нашому з Артемом житті. Коли коханий дізнається, що буде тільки радий. Так само як і я…

У будинку знову стало тихо. Я прокидалася вранці, поралася на кухні, доглядала за садом, іноді сідала з книгою на терасі.

Але кожна моя думка, кожен рух так чи інакше повертався до Артема, я все чекала коли він повернеться.

Ми переписувалися майже щодня і повідомлення від нього приходили короткими. Проте це не бентежило, я вже звикла до такого з його боку.

«Скучив за тобою. Скоро повернуся».

«Як ти там? Дуже хочу знову опинитися у рідному домі».

Двічі ми навіть говорили телефоном. Його голос звучав злегка втомлено, але тепліше, ніж зазвичай. Якось він промовив:

- Ще трохи, Соломіє. Я скоро буду вдома.

Я у відповідь усміхнулася і сказала, що чекатиму.

Того дня якраз закінчила прибирати у вітальні, коли почула звук машини на подвір’ї. Цей звук змусив завмерти з ганчіркою у руках.

Невже Артем повернувся раніше? Думаючи про це, відкладаю ганчірку, потім прямую до дверей. Але коли відчиняю їх, бачу, що то не Артем…

На ґанку стояв Дем’ян.

Його темні очі відразу ковзнули по мені, на губах спалахнула знайома, трохи зухвала посмішка.

- Привіт, Соломіє, - каже він, підморгнувши.

Відчуваю, як усередині щось неприємно стискається. Не впевнена, що сильно рада бачити молодшого брата Артема. Хоча саме він найняв мене на цю роботу, але відтоді багато чого змінилося.

Справа у тому, що тепер я знаю достатньо, щоб не радіти його появі. Тому що саме він приклав зусилля до того, щоб сталася трагедія. Навіть якщо і не планував, щоб все вийшло саме так.

Я нічого не сказала, просто відступила вбік.

- Заходьте.

- Можна на ти, - каже Дем’ян, скориставшись запрошенням.

- Артема немає, - якось сухо кажу я, хоча і намагаюся надати голосу ввічливої привітності.

- Мені це відомо, - легко відповів він, - думаєш, не знаю, куди мій старший брат подівся? Побіг таткові допомагати. Він завжди був його улюбленцем. Проте зараз це не має значення, тому що я не до нього.

Його погляд знову ковзнув по мені аж занадто пильно. Відчуваю, що мені це узагалі не подобається.

- Принести чаю? - запропонувала я рівним голосом.

- Не відмовлюся.

Я йду на кухню, намагаючись не думати про його присутність. Вмикаю чайник, дістаю чашки, дивлюся чи є ще солодощі у вазці.

«Потерпи, - кажу собі, - він просто вип’є чай і поїде. Певне, якась справа є…»

Від цих думок стає тривожніше. Які у Дем’яна могли виникнути справи за відсутності Артема? Що у нього може бути особисто до мене?

Коли я повернулася до вітальні з тацею, побачила, що хлопець сидить на дивані.

Мовчки ставлю тацю на стіл.

- Дякую, - говорить він, але навіть не дивиться на чай, - Соломіє, що такого ти утнула, що Аліса в істериці? Кричала щось там у телефон про пістолет та медальйон. Довела ти бідолашну до сліз.

- Нічого з нею не станеться, - холодно відказую, - ніяка Аліса не бідолашна.

- Щось ви не дуже подружилися, - зауважив молодий чоловік, - але і не повинні…

Він продовжує дивитися на мене.

- Знаєш, - раптом промовив він, відкинувшись на спинку дивана, - я давно хотів познайомитися з тобою ближче.

Я насупилася, не приховуючи цього.

- Ми вже знайомі, господарю. Саме ви прийняли мене на цю роботу.

- Ні, - усміхнувся той, - це не те. Коли вже Артема немає вдома, то може…

На мить замовкає, продовжуючи розглядати і нарешті говорить:

- Ти значно вродливіша, ніж я думав. Складно очікувати такої зовнішності від служниці.

Відчуваю, як у мені піднімається роздратування.

- Дем’яне…

- Справді, - перебиває він, підводячись, - я навіть трохи заздрю братові.