Розділ 63.

Кілька секунд Аліса дивиться на мене. Між нами стоїть непорушна тиша. Згодом на її вустах виникає майже істерична усмішка.

-  Я просто хотіла забрати те, що повинно бути моїм.

-  Поясни, - промовляю я, - чому річ, яка знаходить у чужому домі, має належати тобі?

-  Тому що так і є…

Вона підняла прикрасу, від чого золото блиснуло у світлі, що падає з вікна.

-  Коли Артем купив цю красу… тобі і не снилося, у скільки це обійшлося. Мажор навіть від батька догану отримав за протринькані гроші. Коротше, я думала, що він подарує медальйон мені.

Зберігаю мовчання, очікуючи на продовження історії.

-  Але потім  Поліна все зіпсувала, - скривилася вона, - Артем вирішив, що повинен подарувати це їй. Точніше, він так вирішив коли змусив мою подругу бути з ним.

Аліса засміялася.

-  Мені шкода було Поліни. Пригадую, як вона плакала і жалілася, що «цей покидьок» диктує їй умови. Вона в Артемі бачила тільки друга, до якого завжди може звернутися і використати так, як зручно. Подругу це влаштовувало. Але старший син Ланського знайшов слабке місце у всьому цьому.

Відчуваю, як пальці на пістолеті похололи.

-  Кажи, яка твоя участь у цьому?  Не повірю, що ти залишилася осторонь.

Аліса пильно придивляється до мене, наче думає, чи готова я вистрілити. Певне, у мене занадто похмурий погляд, тому що поспіхом додає:

-  Ми з Дем’яном спостерігаючи цю недолугу історію кохання, вирішили трошки пожартувати. Хто в юності не припускався помилок? Я придумала, що Дем’ян має закохати у себе Поліну, сказати, щоб вона покинула Артема. Мовляв, молодший брат зуміє захистити від старшого. Поліна радісно ухопилася за цю можливість, тому що хотіла позбутися Артема. Він її завжди дратував…

Аліса мовчить кілька секунд, потім говорить знову:

-  Ми з цим дурником Дем’яном навіть не сподівалися, що все вийде… вже через місяць Поліна реально готова була покинути Артема.

Мене пронизує холод, коли пазл починає складатися у цілісну картину.

-  Саме з ним вона говорила по телефону. Тоді, коли була та сама поїздка, - прошепотіла я.

-  Коли сталася аварія, - уточнює Аліса, - так. Звідки нам було знати…

Від сказаного,  перед очима виникає обличчя Артема зі шрамами, що псують мужню красу. Мовчання чоловіка, його почуття провини.

-  Чому… - мій голос зривається, - чому після цього ти навіть не намагалася підтримати його? Після того, що накоїли?

Аліса поглянула так, ніби я сказала щось дуже недолуге.

-  Ти серйозно?

Красуня гидливо скривила пухкі губки.

-  Ти пику його бачила? Він же страшний. Я думала його спокусити, але не зуміла себе змусити. Жах! Тільки ненормальна, що себе не поважає,  погодиться на такого як Артем, незважаючи на його величезні статки.

Щось у мені обірвалося, відчула тремтіння у тілі.

Артем кілька років не знаходив собі місця. Страждав за загиблою нареченою, вважав себе винним у тому, що сталося.

Виходить, що не обійшлося без дурних підколів. Двом молодим бовдурам захотілося пожартувати, але за наслідки відповідати не збираються.

Що ж…наслідки наздогнали. Принаймні цю гламурну курку, яка не навчилася мізки вмикати хоча б інколи.

І вона за це заплатить…

Я натискаю на курок, роблячи це повільно, так щоб Аліса побачила і встигла зрозуміти. Усвідомила, що зараз станеться.

Від натискання курок клацнув, але у тиші звук пролунав голосніше, ніж очікувалося. 

Аліса закричала і прикрила голову руками. Здається, зараз дуба дасть з переляку. Я  у відповідь дивлюся на неї кілька секунд.

Потім повільно опускаю пістолет.

-  Заспокойся, - кажу  я.

Вона піднімає очі, в яких виблискує панічний страх.

-  Що? Як…

Я зітхнула, відчуваючи, наскільки ця ситуація знесилила. Тому просто покрутила пістолет, показуючи з усіх сторін.

-  Це іграшка.

Вона кліпнула, все ще тремтячи.

-  Що ти говориш?

-  Іграшковий пістолет. Несправжній.

Я усміхнулася, відчуваючи урочистість.

-  Лев колись купив собі такий. Хотів розіграти нас, але передумав і просто показав.

Піднімаю вище, пластик блищить у світлі кімнати. Іграшка якісна, дійсно виглядає реалістичне. Хоча хтось більш розумний і розсудливий за Алісу, може б і здогадався.

-  Дуже схожий на справжній, правда?

Аліса дивиться на мене так, ніби не може повірити, її нафарбовані вуста тремтять.

-  Ти… ти хвора.

-  Хто знає, може і так, - не стала заперечувати, адже все рівно, що подумає ця гламурна дешевка.