Розділ 62.

Поки вода гріється, я відкриваю шафку з чашками. Мені все ще неспокійно, думки знаходяться десь далеко.

Постійно прислухаюся і розумію, що у будинку стоїть незвична тиша. Не можна розпізнати кроків чи шелесту.

Також не чую, щоб десь відчинялася шухляда.

Дивно, чи не так? Якщо людина шукає сережки, вона зазвичай рухається. Щось відкриває чи пересуває… але натомість все аж занадто тихо.

Чайник клацнув, даючи зрозуміти, що вода нагрілася.

-  Мабуть, вона просто у вітальні, - тихо кажу до себе, щоб заспокоїтися.

Наливаю воду у чайник для заварювання, ставлю чашки на тацю, виходжу з кухні.

-  Алісо, - покликала я.

Не почувши відповіді, роблю кілька кроків у напрямку вітальні. Але там порожньо, хоча я напряму сказала, щоб вона шукала тут.

У мене всередині щось холодно стиснулося…

-  Алісо?

Знову тиша, а потім почула звук і зрозуміла звідки це. Підійшовши побачила, що двері до кімнати прочинені. Тобто до кімнати Артема.

Навіть не пам’ятаю, як поставила піднос на тумбу, дзенькнувши чашками.  Доки наближаюся впритул до дверей, охоплює дивне відчуття, яке не схоже на страх.

Скоріше холодна, чітка впевненість, що відбувається щось неправильне.

Я штовхнула двері до кімнати Артема і вони тихо відчиняються.

Аліса стоїть біля особистого секретеру Артема. Який не має ключа, але туди ніхто не насмілювався зазирати. Коли я тут прибирала, то обходила секретер якомога подалі, знаючи, що господар не дозволяє там щось відкривати. І вже точно не дозволяє брати…

У руках Аліси блиснуло золото. Я розгледіла ланцюжок з медальйоном у формі серця. Дівчина тримає його так, ніби щойно витягла зі схованки.

Ми одночасно завмерли, але її очі різко піднялися на мене. На секунду, на красивому обличчі навіть промайнула розгубленість. Почуття, якого раніше ніколи не бачила коли доводилося перетинатися з нею.

Я поглянула на медальйон, потім знову на неї.

-  То ось як ви шукаєте сережки, -  кажу я.

У кімнаті стає так тихо, що я чую власне дихання. Аліса ж повільно випросталася, ланцюжок захитався в її пальцях.

Але тепер погляд небажаної гості вже не розгублений, він став холодним, навіть крижаним. Здається дівчина швидко вирішує, що робити далі.

Я стою у дверях і раптом чітко розумію одну річ.  Аліса прийшла сюди не за сережками і всі сказані слова являються брехнею.

Мій погляд знову впав на медальйон у формі серця.

-  Покладіть це на місце, - наказую я.

Голос звучить тихіше, ніж я хотіла. Але відчувається, що якщо почну говорити голосно, то можу зірватися. Почну кричати наче ненормальна. Але навіть так, голос прозвучав у кімнаті дуже чітко.

Аліса повільно нахиляє голову. У великих очах промайнула зухвалість, яка притаманна гламурній красуні.

-  Цікаво, - каже вона, - ти хоч знаєш, що це за річ?

Я не відповідаю і просто дивлюся на її руку. На прикрасу, яку білявка тримає. І просто чекаю, що вона скаже далі.

Здається, я знаю цю річ.  Артем ніколи про неї не говорив, але одного разу я випадково побачила її у секретері.

Він тоді різко зачинив дверцята, ніби я торкнулася чогось дуже особистого. Втрутилася не у свою справу.

Потім Лев якось обмовився, що це був подарунок для Поліни. Тобто для нареченої яка загинула.

-  Покладіть, де  взяли, - повторила вже голосніше.

Аліса усміхається, і через цю усмішку, вперше відчуваю бажання її прибити. Як вона набридла своїм постійним зухвалим виглядом.

-  Ти навіть не уявляєш, що це за прикраса.

Я зробила крок у кімнату і тихо зачинила за собою двері на замок.  Аліса здивовано поглянула на мене, не знаючи, навіщо я так ретельно зачинила двері. Виходить, служниця щось задумала? Невже таке буває?

Я таки задумала…

Тому що саме у цю секунду, я дістаю з-за спини пістолет, який встигла перед цим витягнути з кишені. Навела зброю прямо на неї.

Усмішка на її обличчі зникає миттєво, наче за допомогою якоїсь магії.

-  Ти що… - прошепотіла вона.

-  Поклади медальйон, - чітко наказую я.

Мій голос звучить так спокійно, що сама себе не впізнаю. Невже я здатна на подібне?

Аліса кидає різкий погляд на двері, потім кидається до них. Смикнула за ручку, але двері не піддалися. Дівчина у відчаї штовхнула їх плечем, потім ще раз.

Я просто стояла і холодно за цим спостерігала. Цій красуні страшно… нехай, їй корисно проявляти справжні емоції.

-  Ти з глузду з’їхала, - закричала вона, - відкрий! Негайно!

Я не рухаюся, пістолет у моїй руці цілиться прямо їй у груди. Я готова вистрілити і ця думка навіть не лякає.