Розділ 61.

Соломія.

Дім без Артема звучить інакше, це я зрозуміла першого ж ранку, коли він поїхав.

Сходи перестали скрипіти так голосно, вітер у саду шелестить тихіше, навіть годинник у вітальні цокає обережніше, ніби боїться потривожити цю порожнечу.

Перші три дні  після його від’їзду намагалася не думати про нього, щоб не сумувати. Прагнучи відволіктися працювала з ранку до вечора.

Перемила всі вікна, перебрала шафи, витерла пил там, де його, здається ніколи не було. Вимивала підлогу так ретельно, ніби від цього залежало щось дуже важливе.

Насправді залежало, тому що  як тільки зупинялася – починала сумувати.

На четвертий день я взялася за сад, вважаючи, що там також потрібно навести порядок.

Земля ще дихала прохолодою після нічної роси. Стояла навколішки біля клумби, висмикувала бур’яни, спостерігала, як метелик опускається на пелюстки квіток.

Разом із тим дивилася на будинок і думала про Артема. Про свого господаря…

Про те, як він стоїть на ґанку, трохи насуплений, із руками у кишенях. Як хмуриться, коли сонце падає прямо на обличчя. Як мовчить, коли не знає, що сказати, а таке траплялося з ним часто.

Пригадується, як побачила його шрами вперше і як тоді стало страшно. Але тепер… я майже не помічаю їх.

Ці шрами більше не мають значення для мене. Тому що я люблю його…

Люблю чоловіка, який може бути різким, замкненим, іноді холодним… але який одного разу накрив мене пледом, коли я заснула на дивані.

Кохаю того, хто втішав мене, коли я плакала, згадуючи бабусю. Він дивився тоді зі співчуттям, знаючи, що таке справжній біль.

Він вже не той Артем, яким був колись. Став набагато кращим і я кохаю його всього. З темним минулим, помилками. З тим болем, що носить у серці.

І якщо життя вирішить кинути нам ще випробування – я готова пройти їх поруч із ним.

Навіть якщо буде важко і стане страшно. Хоч я проста служниця, але у мене також є серце. Щирі почуття, які не сплутаєш з чимось іншим.

Підводжуся, витираю руки об фартух.

-  Треба щось приготувати, - пробурмотіла сама до себе.

Артем повернеться ще нескоро, але я вже перебираю у голосі десятки варіантів. Запекти м’ясо, зробити домашній хліб, приготувати той суп, який він одного разу похвалив, але одразу зробив вигляд, що сказав це випадково.

Він, коли повернеться, буде робити вигляд, що не скучив. Я ж зроблю вигляд, що вірю. Ми знову будемо разом. Нехай просто, як господар і служниця. Якщо він хоче так і щасливий від цього, тоді я погоджуюся на це.

Усміхнувшись до себе, вирішила піти до будинку, але не встигла. Саме у цей момент почула звук машини. Що дивно… у нас тут майже ніхто не їздить.

Зрозумівши це, зупиняюся на ганку і потім йду до воріт, поглянути кого ж принесло.

Дверцята блискучої машини відчинилися, і з неї вийшла Аліса.

Я завмираю, не вірячи у те, що бачу. Якось менше за все хотілося бачити тут цю гламурну кралю.

Вона ж виглядає так само бездоганно, як і завжди. Дорога сукня, ідеально вкладене волосся, темні окуляри, які вона повільно зняла, коли підійшла ближче.

На її правильних, пухких вустах спалахнула ввічлива усмішка.

-  Добрий день, - каже вона так, ніби ми зустрілися на світському прийомі. Хоча зневажливий погляд чітко дає зрозуміти, що багатійка про мене думає.

Але мені байдуже, нехай думає, що хоче. Дивно тільки, навіщо приїхала.

-  І вам добрий день, - відказую рівним голосом, - Артема немає вдома. Якщо ви до нього, то краще вибрати інший  день.

Дівчина знизує плечами і говорить:

-  Я знаю, що його тут немає. Проте, минулого разу я, здається, загубила тут свої сережки. Приїхала по них.

Я насупилася, бажаючи, щоб Аліса забралася звідси якомога швидше.

-  Сережки?

-  Так. Невеликі, з камінцями. Скоріше за все, вони десь у будинку.

 Я похитала головою.

-  Я нічого не знаходила. Хоча прибирала будинок вже кілька разів.

-  То може пошукаєш у кишенях? - насмішкувато запитує Аліса.

Стискаю вуста, відчуваючи бажання вчепитися у волосся цій зайді. Аліса, певне помітивши мій погляд, додає:

-  Ти могла просто не помітити їх. Дозволь я все ж таки подивлюся?

Я мовчу. Не хочу нікого впускати до будинку у відсутності Артема. До того ж всередині відчувається тривога.

Але відмовити також не можу. Хто знає, може дійсно жінка забула тут свої речі. Крім того…

Так, це будинок Артема, але Аліса... вона все-таки була частиною його життя.

Я відступаю від дверей.

-  Добре. Заходьте.

Аліса знову усміхається, перш ніж знову переступити поріг.