Розділ 60.

Артем.

Вечір у Черкасах видався тихим і трохи вологим після короткого дощу. Асфальт блищав у світлі ліхтарів, у повітрі відчувався аромат мокрого пилу та літа.

Ми з батьком поверталися до готелю повільно, мовчки. День видався важким – робота затягнулася майже до темряви. Відчуваю легку втому у тілі, але це діє на мене заспокійливо. Значить я добре постарався, гарно попрацював.

Протягом дня я ловив на собі короткі та здивовані погляди. Люди дивилися на шрами на моєму обличчі, а потім швидко відверталися і поверталися до своїх справ.

Світ не завмер через моє обличчя, ніхто не думав втрачати свідомість чи тікати. Якщо вже бути щирим, то людям байдуже.

І тепер я зрозумів це остаточно. Адже у кожного свої проблеми, власні думки… кому є діло до чоловіка, що має пошрамоване обличчя?

Зараз йду поруч з батьком, вперше відчуваючи щось схоже на полегшення.

Коли ми зайшли до холу готелю, там тепло і тихо. Чергова дівчина за стійкою кивнула нам, вітаючись.

Піднімаємося сходами на другий поверх. Біля дверей нашого номеру батько раптом зупинився.

-  Слухай, - він потер долонею потилицю, ніби підбираючи слова, - дякую тобі за сьогодні.

Я здивовано глянув на нього, не до кінця розуміючи:

-  За що, тату?

-  За допомогу. За те, що приїхав. Я б не впорався сам, чого приховувати…

Мимоволі усміхаюся, відчуваючи, як приємно це чути.

-  Перестань, тату. Ти перебільшуєш мої заслуги.

-  Ні, я все кажу вірно. Коли ти поруч, справи йдуть набагато краще.

Ми зайшли до номера де батько сів на край ліжка, втомлено зітхнув.

Я ж думаю зовсім про інше, тому дістаю телефон. Хочеться написати Соломії щось просте і щире. Сказати, що сумую, прагну побачитися і запитати, як вона там. Не дає спокою думка, що кохана дівчина сама у будинку.

Проте не встигаю набрати перше слово, як…

-  Артеме.

Піднімаю голову, дивлюся на батька. Той дивиться на мене уважно, аж занадто.

-  Та дівчина… - він на мить запнувся, - Соломія…

У мене щось ледве помітно стискається всередині. Чому батько вирішив поговорити про Соломію?

-  Що з нею? - запитую награно недбало, хоча і відчуваю, що зараз може початися складна розмова. Якої мені узагалі не хочеться, батькові, можливо, також.

Тато мовчить секунду, потім каже прямо:

-  Ти її кохаєш?

Очікував чого завгодно, але не такого прямого питання. Від цього на мить навіть розгубився, не знаючи, як правильно відказати.

-  Чому ти запитуєш?

-  Тому що я бачив, - непривітно відказує тато, - чи нагадати, як ви мене зустріли?

Через цю непривітність відчуваю, як сам насупився.

-  Що бачив? Тату, говори прямо.

-  Поцілунок між вами бачив, - роздратовано каже батько, - синку, ти ж не з тих, хто цілує дівчину заради розваги.

Я опустив погляд на телефон, не знаючи, що відказати. Сховатися за жартом? Вдати, що ситуація легковажна? Цього не хотілося… брехати тим більше.

Тому я просто вирішую сказати правду. Тихо, але  впевнено сказати як є.

-  Так, я кохаю Соломію.

Слова звучать спокійно і твердо. Вперше за останні роки, я відчуваю впевненість у тому, що кажу і це не стосується роботи.

Тому що розумію: це правда, від якої не хочу більше ховатися.

-  Понад усе, - додаю, - і так… я готовий це визнати.

Батько дивиться на мене так, ніби не зовсім розуміє, що тільки-но почув.

-  Здається, синку, ти неодноразово говорив, що завжди любитимеш тільки Поліну.

-  Я дійсно так думав. Не планував більше закохуватися ніколи. Залишався впевненим, що ніхто крім Поліни не зможе завоювати місце у моєму серці. Але…

На мить замовкаю, торкнувшись долонею пошрамованого обличчя. Безжальні сліди минулого, які тепер можуть відступити.

-  Тату, я знову кохаю. Щиро і по-справжньому. Невже ти не радий? Твій син готовий повірити у те, що має другий шанс на щастя.

Батько підводиться і починає ходити по номеру, не бажаючи сидіти на місці.

-  Дідько, - тільки і каже, помовчавши кілька секунд.

Це єдине слово, яке промовив.  

-  Ти не радий? Невже не хочеш, щоб я знову знайшов ту, заради якої стану усміхатися? Соломія – дівчина, яка не вміє прикидатися. Вона завжди буде поруч, щоб не сталося далі.

Співрозмовник обертається, його очі, темні як і в мене, спалахують стриманим роздратуванням.

-  Послухай, синку, - каже нарешті, - ти дорослий чоловік. Хочеш розважатися – розважайся. Хочеш закохуватися… та не питання.