Розділ 59.

Ранок розпочався незвично тихо. І я розумію, чому це так…

Годину тому поїхав Лев, забравши Люмена. Після того двір наче спорожнів, більше не роздався сміх підлітка, нявкання вередливого кота, який вимагає уваги.

Навіть вітер у гіллі старих дерев здавався обережнішим, ніж зазвичай. Наче стихія також вирішила бути стриманою.

Я стояла біля великого вікна у вітальні і дивилася на під’їзну доріжку, хоча чудово знала - чекати ще рано.

Артем щойно поклав слухавку і повернувся до мене.

-  Тато буде за двадцять хвилин, - коротко сказав він.

Його голос звучить рівно, але помітно, що молодий чоловік напружений. Стоїть посеред кімнати, засунувши руки у кишені, і дивиться кудись повз мене.

Я ж раптом чітко відчуваю, як у грудях щось боляче стискається і спалахує думка про ті три тижні.

Здається, що це лише дрібниця, але на душі неспокійно. Здається, з дому заберуть щось важливе, і без нього від цих стін віятиме особливим холодом.

Очі раптом защіпало і я навіть не помітила, коли саме сльоза встигла скотитися по щоці. Я швидко витираю її рукою, сподіваючись, що Артем цього не помітить.

Але він помітив і його погляд змінився. Швидко підходить до мене і несподівано хапає за плечі.

-  Соломіє…

Його пальці сильні і теплі, я вже звикла до його дотиків. Піднімаю на нього очі і завмираю від побаченого.

Темноволосий чоловік дивиться на мене, ніби хоче щось почути, але разом з тим боїться того.

-  Заприсягнися.

-  Що саме, Артеме? – кліпнула очима, не розуміючи до чого йдеться.

-  Заприсягнися, що ти нікуди не подінешся.

Його голос звучить тихо, але там відчувається тривога і напруга, від яких я затамовую подих.

-  Артеме…

-  Дай слово, - перебиває він, - що дочекаєшся мене. Дочекаєшся того дня, коли я повернуся і знову ступлю на поріг цього будинку.

Відчуваю себе геть розгубленою.

-  Хіба я хоча б раз говорила, що збираюся піти?

Він хитає головою.

-  Просто скажи. Я хочу це почути.

Його очі зараз виглядають особливо темними, а я несподівано розумію…

Він боїться… дорослий та успішний чоловік відчуває страх…

Артем боїться не поїздки і не візиту батька. Не того, що має поїхати до іншого міста. І не того, що чужі люди побачать його пошрамоване обличчя.

Понад усе хлопець боїться, що повернеться додому не знайде мене тут. Від усвідомлення цього, у грудях стає одночасно боляче та солодко.

Кладу долоні на його міцні груди.

-  Я нікуди не піду, - відказую тихо, - чуєш?

Він зберігає мовчання, ніби бажає повірити, але не наважується.

-  Я залишуся тут, - продовжую я, - і зустріну тебе, коли ти повернешся.

Пальці коханого злегка смикнулися.

-  Обіцяєш?

Я киваю, переконана у цьому.

-  Обіцяю, Артеме.

Мить між нами панує тиша, потім Артем притягує до себе і пристрасне цілує. У відповідь я тихо зітхнула, відчуваючи, що земля наче йде з під ніг.

Його вуста такі гарячі, трохи нетерплячі. Наче він намагається запам’ятати мене. Здається, боїться, що цього поцілунку не вистачить на три тижні.

Я відповідаю йому так само палко і навіть жадібно. Мої пальці заплуталися в його волоссі, а його руки міцніше притиснули мене до себе.

Світ навколо просто зник, залишаємося тільки ми.  Ні будинку, ні двору, ні дороги…ніщо більше не має значення.

І дивне, майже лячне відчуття, що жити одне без одного ми вже не зможемо.

-  Кхм…

Сторонній чоловічий голос змушує здригнутися і відсторонитися одне від одного.

На порозі стояв вже знайомий високий чоловік у темному костюмі. Це Богдан Леонідович, батько Артема.

Він дивився на нас кілька секунд мовчки і  його суворий погляд ковзнув від мене до Артема і назад.

Відчуваю, як обличчя спалахнуло від сорому. Треба ж було так попастися.

-  Я так розумію, - повільно каже він, - я приїхав трохи невчасно.

Артем навіть не відступив від мене, скоріше навпаки. Тому що рука все ще лежить на моїй талії.

-  Нормально ти приїхав, - спокійно каже Артем, - як раз вчасно. Це ми…

Я ж стояла поруч з ним і раптом вперше усвідомила одну важливу річ. Артем більше не ховається як раніше, не відштовхує мене. Навіть перед батьком, з яким у нього натягнуті стосунки.

Ця думка змушує серце битися швидше. Здається, щось між нами стало остаточно справжнім.

Артем поруч тихо видихає, потім стискає мою руку і шепоче: