Розділ 58.

Займаюся тим, що акуратно складаю речі Артема у валізу, щоб у ньому все знаходилося під рукою. 

На ліжку лежать його сорочки, темні светри, кілька футболок. Намагаюся скласти все таким чином, щоб господарю не довелося потім шукати довго.

Отже, він має поїхати на три тижні. Здається, що не так це вже і багато, але для мене і цього достатньо.

Перед очима виникає наша вчорашня розмова. Та сама внутрішня боротьба, що прослідковувалася в його темних очах. Артем провів безсонну ніч, я одразу це помітила. Проте вранці сказав, що поїде. Вирушить з батьком до Черкас.

Я тихо видихаю, тому що відчуваю, що переживаю за Артема. Я хвилююся, які він витримає ці зустрічі з людьми, чужі погляди, розмови.

Чотири роки відлюдного життя, це досить довго… вже сформувалися певні звички, яких так просто не позбутися.

Проте незважаючи на хвилювання, переконана: його рішення правильне. Так треба…

Не може Артем все життя прожити у цих чотирьох стінах. Йому потрійно знайти у собі сили повернутися до нормального життя.

Ще важливіше – налагодити стосунки з батьком, з рідними.

Я допоможу у цьому. Ніколи не покину того, кого кохаю.

Застібаю одну з внутрішніх кишень валізи і саме потягнулася за наступною річчю, коли відчула, що у дверях хтось стоїть.

Я обернулася і побачила Лева, який нерішуче стоїть у дверях. Руки засунуті у кишені, погляд розгублений. Підліток явно хоче сказати щось важливе, але не знає з чого почати.

-  Леве, - м’яко запитую я, - щось сталося?

Він на секунду відводить очі.

-  Та… ні. Просто… хотів поговорити.

Я киваю на ліжко, запрошуючи не соромитися.

-  Іди сюди. Сідай та розповідай.

Хлопець повільно заходить до кімнати, але не поспішає скористатися пропозицією сісти. Зупиняється поруч, дивлячись на валізу.

-  Значить… він справді їде? - тихо сказав Лев.

-  Саме так. Він прийняв саме таке рішення.

-  Впевнений, що з твоєю підтримкою.

Я не відказую нічого, тому що просто не знаю, що сказати.

Лев кілька секунд мовчить, потім зітхає.

-  Слухай… тут така справа… коротше, не знаю, з чого почати, але…

Його пальці нервово стискаються у кишенях, що помітно у через тканину штанів. 

-  Мені останній тиждень батьки постійно телефонують.

Піднімаю на нього очі.

-  Справді? Це хороша новина.

Він киває.

-  Вони… - юнак трохи поморщився, підбираючи слова, - ну, коротше, хочуть, щоб я повернувся додому.

Я мовчки чекаю, розуміючи, що молодший друг прагне сказати щось важливе.

-  Я думаю, що хочу цього.

Не дозволивши мені відповісти, поспіхом додає:

-  Я скучив за ними. Весь цей час думав про рідних, хоча і не зізнавався у цьому.

Потім голос стає тихішим.

-  Дуже скучив.

У цьому зізнанні стільки щирості, що я мимоволі усміхаюся. Звісно, юнак сумує за своїми, чому ж тут дивуватися?

-  Це добре, Леве. Вони твої тато з мамою.

Проте хлопець раптом насупився.

-  Тільки, я не знаю, як вчинити правильно.

-  Що ти маєш на увазі?

Він киває у бік валізи, яка майже зібрана.

-  Артем їде, тому якщо я також поїду, то ти залишишся тут сама. У цілому будинку сама. Ми тебе просто покинемо.

Ці слова щиро здивували.

-  Леве… що за маячня. Чому ти хвилюєшся?

Співрозмовник знизує плечами, наче це очевидно.

- Ну просто… ми ж тут були разом. Як єдине ціле, як справжня родина.  І Люмен… я ж його також заберу. Свого кота нікому не віддам.

Наче почувши своє ім’я, кіт, який досі мирно спав на кріслі, ліниво піднімає голову. Наче хоче дізнатися, чи є щось цікаве для нього.

-  Люмен поїде зі мною. Навіть він, - повторює Лев.

Я тихо засміялася, відчуваючи тепло у грудях. Потім підійшла до хлопця і легенько торкнулася його плеча.

-  Послухай мене, милий. Слухаєш?

Він піднімає на мене очі.

-  Для мене набагато важливіше, щоб у тебе все було добре. Щоб повернувся додому і помирився з батьками.

Кажу це щиро, без всіляких «але». Лев має повернутися додому, там його місце.

-  Ти говориш, що скучив за ними, тому маєш їхати.

Лев не здається, показуючи, що все ще тривожиться за ту, що стала йому подругою.  

-  А ти? Що ти робитимеш?

Я кладу хлопчині руку на плече.