Розділ 57.

Кілька секунд роздумую над тим, як повести розмову далі. Здається, так багато хочеться сказати, але з чого почати…

-  Я не був серед чужих людей чотири роки, навіть більше, - тихо кажу я, - можеш уявити собі цей термін?

Проводжу рукою по волоссю, помічаю, як Соломіє злегка усміхається. Їй подобається цей рух у моєму виконанні, а я щось узяв собі таку звичку.

-  Тепер тато хоче, щоб я просто… поїхав в інше місто. Знову почав спілкуватися з людьми… те, що я більше за все не люблю.

Я гірко усміхнувся.

-  Наче нічого не сталося.

Знову між нами западає тиша, вже починаю думати, що дівчина нічого не скаже.

Але саме зараз Соломія тихо промовляє:

-  Насправді… ти хочеш цього, Артеме. Просто тобі важко зізнатися у цьому собі.

Я різко глянув на неї, очі спалахнули гнівом.

-  Я тебе правильно зрозумів? Чи мені почулося?

Вона не відводить очей, сміливо дивиться на мене.

-  Ти хочеш поїхати.

Я хитаю головою.

-  Ні. Аж ніяк того не хочу. 

-  Хочеш, - спокійно повторює вона.

Її голос звучить м’яко, але впевнено.

-  Просто тобі страшно і це нормально.

Я промовчав, не знаючи, що сказати.

Соломія трохи сильніше стискає мою руку.

-  Візит твого батька для тебе дуже важливий, Артеме.

Я знову не відповідаю, але всередині щось боляче стискається.

-  Ти ображаєшся на нього, - тихо говорить вона, - і маєш на це право.

Вона трохи нахиляється ближче.

-  Але сьогодні він приїхав у гості до свого старшого сина.

Відчуваю, як її пальці торкаються моєї долоні.

-  Ти вислухав його, тому що частина тебе все ще хоче налагодити стосунки з рідними людьми.

Я повільно видихнув, зробив спробу усміхнутися, але не вийшло.

-  Красуне, інколи мені страшно поруч із тобою.

У погляді Соломії виникає здивування.

-  Чому ж?

Усміхаюся дещо сумно.

-  Тому що ти бачиш у мені те, чого я не хочу помічати.

На деякий час замовкаємо і не знаю, скільки триває це мовчання. Ловлю себе на думці, що подобається тиша, яка зараз панує між нами.

Поглянувши на наші руки, бачу, що її тонкі пальці, все ще торкаються моєї долоні. Потім вона робить те, чого узагалі не очікував.

Піднімає мою руку і притискає до губ, від чого я завмираю і все навколо наче зупиняється.

Її вуста такі теплі, обережні, вони цілують мою руку, як щось дуже дороге. Я навіть не уявляв, що мене, пошрамованого відлюдника можна так любити.

Настільки чисто та щиро.

Несподівано очі наповнюються сльозами… і це так на мене не схоже. Я не плакав чотири роки, останню свою сльозу пролив на похороні Поліни. Коли прийшов туди, хоча мені ніхто не кликав.

Більше я не плакав, навіть тоді, коли лікарі заявили, що моє обличчя вже ніколи не буде таким вродливим як раніше.

Коли батьки заявили, що я їх розчарував. Я тоді більше розізлився, ніж засмутився, емоції були повністю незрозумілі.

І ось тепер, коли юне дівча цілує мою руку, готовий розпочати рюмсати.

Поглянув на Соломію і раптом усвідомив одну річ, яка давно жила десь у глибині мене, але яку я ніколи не наважувався вимовити навіть подумки.

Вона – єдина, хто мені потрібен. Юна дівчина, то все, що я маю і що мені насправді потрібно.

Я безмежно кохаю її. Настільки сильно, наскільки здатна людина любити світло, коли багато років блукала у темряві.

Притягнув її до себе, від чого Соломія охнула, але не стала опиратися. Я ж обійняв її міцно, з якимось відчаєм. Наче хотів закричати, що нікому її не віддам. Соломія – моє право на щастя, за яке вперше відчув бажання боротися.

-  Ти навіть собі уявити не можеш… - прошепотів я, але не зумів договорити.

Просто нахилився і поцілував жадані вуста, вкладаючи у цей поцілунок все, що тільки прагнув сказати. Інколи не вистачає слів, щоб висловити почуття, які вирують у серці.

Вона відповідала на мої поцілунки невміло, але так ніжно, що голова у нас обох йшла обертом. Здається, що у цей момент світ навколо зник, залишилися тільки ми і наші почуття, що мали значення.

Коли поцілунок урвався, я все ще тримав її біля себе. Соломія дивиться на мене тихо. Її очі виглядають трохи блискучим.

Вона обережно торкається моєї щоки – саме там, де проходив один із найглибших шрамів.

-  Артеме, вирішувати тобі.

Я деякий час зберігаю мовчання, а її пальці злегка ковзнули по моїй пошрамованій шкірі.