Розділ 56.

Я довго стояв у саду після того, як машина батька зникла за поворотом. Двигун стих, а я все ще дивився на порожню дорогу, ніби сподівався, що він повернеться і скаже: «Забудь, що я сказав, впораюся самостійно».

Проте цього не сталося, тато не збирається повертатися.

Вітер тихо хитає гілки старої яблуні. Десь у кущах цвірінькали пташки. Світ живе своїм звичайним життям, і тільки я відчуваю себе так, ніби знаходжуся десь осторонь нього.

Отже, батько прохає мене поїхати до Черкас…

Повільно проводжу рукою по обличчю – і, як завжди пальці наштовхуються на нерівні шрами. Це для мене вже як ритуал, нагадування про поранення, які не стерти. Шкіра тут груба, чужа, ніби не моя. Інколи мені здається, що разом із тим вогнем чотири роки тому згоріла половина мого життя.

Як я маю з’явитися серед людей, тим паче незнайомих?

Я вже звик до стін цього будинку. Тут ніхто не дивиться на мене з жахом або співчуттям. Не відводять очі, думаючи, що я не помічу.

Поруч зі мною тільки  Соломія, Лев та Люмен. Вони мені близькі, але з іншими мати справу не хочу.

Повільно видихаю.

-  Дідько…чому це сталося зараз?

Батько сказав, що я потрібен компанії. Щоб без мене справи підуть погано, що Дем’ян не впорається.

Але ж чотири роки тому він казав зовсім інше.

«Ти розчарував мене, Артеме»

Я досі пам’ятав той голос, в якому не відчувалося навіть краплі жалю чи співчуття. Це сталося в той день, коли я виписався з лікарні, після того, як загинула Поліна.

Розвертаюся і повільно йду до будинку.

Всередині тихо, надто тихо. Коридори зустрічають мене знайомою прохолодою і приглушеним світлом.

Ще чистотою. Все навколо сяє. Соломія так ретельно все прибирає, коли вони встигає настільки наводити порядок.

Заходжу до своєї кімнати. Тут все так само, як завжди: темні штори, важкі меблі, запах дерева і легка тінь від вечірнього сонця, що пробивається крізь вікно.

Мовчки опускаюся у крісло, схиляю голову на руки. Думки, як навмисне не дають спокою. Думаю про чуже місто, про людей та їхні погляди, про те, як стануть шепотіти за моєю спиною.

І батько… який чотири роки тому сказав, що я його найбільше розчарування.

Я глухо засміявся.

-  Чудово все складається, краще й уявити не можна, - тихо кажу сам собі.

Знову вийти у світ, наче нічого не сталося поганого, наче я залишився тим безтурботним юнаком. Яким був до того моменту, коли аварія перевернула моє життя і знищило життя коханої дівчини.

Сиджу так деякий час, втративши лік.

Раптом на моє плече лягає тепла рука, рідна та знайома. Я навіть на мить здригнувся, потім підняв голову.

Побачив її…

Соломія стояла поруч із кріслом. Тиха, спокійна…і така знайома, що у грудях раптом стає легше дихати.

Я сумно усміхнувся.

-  Я так і знав, що це ти.

Вона нічого не сказала.

Просто дивилася на мене своїми теплими блакитними очима. Наче волошки…

Я обережно накрив її руку своєю.

-  Ти ж не могла просто залишити мене одного, правда?

Усмішка вийшла кривою, злегка втомленою.

Соломія мовчки дивиться на мене ще кілька секунд. Потім обережно обходить крісло і сідає на підлокітник поруч.  Її пальці ковзнули у мою долоню – теплі такі тендітні.

Я опустив погляд на наші переплетені пальці. Моя рука виглядає грубою поруч із її тонкою долонею. Шкіра на зап’ясті вкрита блідими слідами опіків, які не сховаєш.

Але Соломію це ніколи не бентежило, вона не звертає уваги на такі «дрібниці».

Вона трохи стискає мою руку, ніби хоче сказати: я тут.

Тільки потім тихо говорить:

-  Розкажи мені те, що вважаєш за потрібне.

Я піднімаю погляд.

Її волошкові очі дивляться прямо на мене – спокійно, уважно. Без жалю. Без страху. Без тієї обережної цікавості, які міг помітити у поглядах інших людей.

У них тільки кохання, якого так не вистачає, але я ніяк не знаходжу в собі сміливість прийняти це почуття.

Наче промінь світла у темній кімнаті.

І що разу, коли я це бачу, у голові виникає одне і те саме запитання.

Як?

Як вона може любити мене?

Проводжу пальцем по краю шраму на щоці, тихо видихаю.

-  Ти іноді дивишся на мене так, ніби я… нормальний.

Вона злегка насуплюється.

-  Хіба ні?

Я тільки всміхаюся.

-  Соломіє… - хитаю головою, - ти молода. Красива. Здорова. У тебе все життя попереду.