Розділ 55.

Я кілька секунд мовчки дивився на нього, повільно допиваючи каву. Все-таки у Соломії вона виходить особливо смачною. Потім усе ж таки запитую те, що являється очевидним.

-  Дем’ян?

Батько піднімає на мене очі.

-  Що з ним? До чого тут Дем'ян? 

Знизую плечами.

- Не роби вигляд, що не розумієш. Він же також твій син. Молодший. Живе неподалік, крутиться біля компанії. Вважає себе там головним. Логічніше було б просити його.

На обличчі батька виникає знайомий вираз. Той самий, який помічаю, коли його щось дратує, але він намагається стриматися.

-  Артеме…

- Ні, справді, - перебиваю я, - він же так рвався до всього цього. До бізнесу, до кабінету, прагнув завоювати статус. У нього це вдалося, принаймні він постійно говорить так, коли заходить мова про роботу.

Батько важко видихнув після чого кілька хвилин мовчав, дивлячись кудись у бік клумби.

-  Дем’ян, - починає він повільно, - не впорається.

-  Невже? 

-  Ми обидва це чудово знаємо. 

Я нічого не відповідаю.

Богдан зітхає, даючи зрозуміти, що розмова дається нелегко. 

-  Я думав, що він навчиться. Надавав молодшенькому можливості. Ставив постійно поруч із собою, навіть дозволяв приймати реально серйозні рішення.  

Потім гірко гмикає.

- Але керувати компанією, - це не просто носити дорогий костюм і сидіти у кабінеті. Це ще відповідальність, до якої хлопець не готовий. 

Дивлюся на родича, відчуваючи, що багато чого не знаю. 

-  І що ж сталося?

-  Він провалив кілька важливих переговорів. Артеме, йому ж тільки двадцять чотири роки. Хлопчисько. До того ж безтурботний і швидко забуває про те, що дійсно важливо. Ти завжди був набагато серйозніший за нього. Я це дуже цінував… і ціную.

Ставлю чашку на стіл, слухаючи далі. Серце починає тривожно битися. Мені не байдуже на компанію, яку ми з батьком кілька років піднімали, ще до того, як я закрився у цьому будинку.

Ще до того, як сталася трагедія, яка перевернула моє життя. 

- Дем’ян, - продовжує тато, - підписав контракти, яких потрібно уникати. Від вигідних угод відмовився.  Наче навмисно робить навпаки, не так, як потрібно. 

Це вже звучить серйозніше, змушує почати хвилюватися. 

-  Ти хочеш сказати, що все настільки погано?

Богдан трохи нахиляється вперед.

-  Поки що, на щастя, ні. 

-  Якщо нічого не зробити?

Він затримує на мені погляд.

-  Тоді ситуація погіршиться. Причому настільки, що навряд чи зуміємо виправити.

Між нами вкотре повисає тиша.  Крім хвилювання за компанію, теплих відчуттів до тата, піднімається у душі старе роздратування.

Колись він сам відсунув мене від керуючої посади. Все через те, що я забажав жити тут, відрізавши себе від іншого світу. Сказав «коли не здатен впоратися з проблемами, як чоловік, то навіть не думай про те, щоб стояти на чолі величезної організації».

Але незважаючи на це, саме я вирішував найскладніші питання, пов’язані із «Золотою лінією».

Я сам не заперечував проти того, щоб передати керування молодшому братові. Після смерті Поліни мене нічого не цікавило. Вважав, що не заслуговую ні на що добре.

Але неприємний осад залишився і жив усередині кілька років.

Тепер можу визнати, що батько забув про мене, коли особливо була потрібна його підтримка. І саме зараз вирішив згадати.

-  Це і твоя компанія також, Артеме, - говорить тато, повторюючи мої думки.

-  І що ти від мене хочеш? - спокійно запитую я.

Батько усміхається.

-  Мені потрібно, щоб ти підключився до справ.

-  Як? - я ледь усміхнувся, - приїхати і розгрібати те, що наробив мій брат? Тату, невже ти забув, чому я вирішив переїхати сюди? Хіба можу показатися на людях зі своїми шрамами?

Богдан хитає головою, у цьому жесті відчувається втома.

-  Я все розумію… але і ти зрозумій. Все дуже серйозно. Дем’ян...він хороший хлопець, але далеко не найкращий керівник.  Його ще по життю потрібно за руку водити. Раніше це робив старший брат. Але ти вирішив закритися у заміському будинку… визнаю, що у цьому є і наша провина… моя провина. Я не звернув уваги, наскільки тобі було боляче. Не подобалася мені та Поліна ніколи.

Я тихо пирхнув, хоча всередині розумію, що поводжуся зараз неправильно. Наче дитина, що ображається на відсутність цукерок. 

-  Нащо ворушити минуле, тату? Вже нічого не повернути і не зібрати минуле з уламків. 

Батько не відповідає, а я краєм ока помічаю рух на терасі. Соломія все ще знаходиться там, розставляючи вазони. 

Співрозмовник також кидає короткий погляд у той бік.