Розділ 54.

Артем.

Вийшовши надвір побачив його ще здалеку. Спочатку думав, що мені здалося. Просто чиясь постать у саду біля столу, під старим деревом. Може Соломія помилилася і пустила на територію чужого чоловіка.

Але ні… це був він, мій батько. 

Зупиняюся просто посеред доріжки, ніби ноги приросли до землі. Останні чотири роки ми навіть не говорили, а тепер він сидить у моєму саду так, ніби розлучилися на день, не більше.

Батько повільно підводиться зі стільця, побачивши мене і дивимося один на одного кілька секунд. Оцінюю його, як і він мене. Це наша спільна риса... 

Тато трохи посивів а зморшки біля очей стали глибшими. Але постава залишилася тією ж – прямою,  владною.

Наважившись, підходжу ближче. Відчуваю спокусу закрити обличчя долонями. Не хочу, щоб тато бачив мої шрами. Хоча він про них знає як ніхто інший. 

-  Привіт, - кажу сухо.

-  Привіт, сину.

Тиснемо одне одному руки. Стримано і майже офіційно. Ніби не батько і син, а двоє бізнес-партнерів, які давно не бачилися.

Краєм ока помічаю Соломію. Служниця стоїть трохи осторонь, біля тераси. Тихо спостерігаючи за нами, скромна і майже непомітна, мов тінь.

-  Соломіє, - кажу, не відводячи погляду від батька, - принеси каву і щось солодке.

-  Добре.

Дівчина киває і зникає у будинку.

Батько сідає назад на стілець і оглядає сад.

-  У тебе тут гарно, - каже він, - чудове місце для відпочинку. 

Я сідаю навпроти.

-  Ти приїхав не для того, щоб мій будинок похвалити. 

Богдан (подумки називаю його на ім’я) тихо гмикнув:

-  Каву, кажеш, - він усміхнувся куточком вуст, - якщо чесно, я б випив чогось міцнішого.

Не відповідаю, тому що знаю, що далі скаже.

-  Але я за кермом, - додає він, - доведеться бути правильним.

Знову промовчав, наче води у рота набрав. 

За кілька хвилин повернулася Соломія. Старанно накриває невеликий столик у саду. Поставила кавник, чашки, тарілку з печивом і… тарілку з бутербродами.

Здивовано поглянув на те приготування, що не замовляли.

-  Це я зробила, - тихо каже вона, - щоб не тільки солодке. Богдан Леонідович, мабуть, зголоднів з дороги.

Батько одразу потягнувся до одного.

-  Це вже серйозніше, - каже він, розглядаючи бутерброд, - дякую.

Соломія тільки усміхається і відходить трохи вбік.

Я взяв чашку кави.

-  То? - кажу я прямо, - чому ти тут?

Батько робить ковток кави, ніби спеціально тягне час.

-  Хотів тебе побачити.

Я іронічно посміхаюся, не вірячи у це... хоча і бажаю повірити. 

-  Через чотири роки?

Чоловік зітхає.

-  Ти не змінився.

 -  І ти теж. Не змінюй тему. 

Між нами знову повисла тиша. Лише десь у кущах щебетали птахи.

Богдан покрутивши чашку у руках, піднімає на мене погляд.

-  Мені потрібно поїхати до Черкас.

Мовчки чекаю продовження. Думки про шрами настирливо лізуть у голову. Не хочу, щоб батько їх бачив, але що вдієш?

-  У компанії виникли справи. Не найпростіші.

-  І що далі? 

Він трохи нахиляється вперед.

-  І мені потрібен ти.

Відкидаюся на спинку стільця.

-  Цікаво…

-  Артеме, припини негайно. 

-  Ні, справді цікаво. Чотири роки ми не спілкуємося. Чотири роки ти навіть не знаєш, як я живу. Тепер тобі раптом потрібен я?

Погляд його темних очей стає важчим.

-  Ти мій старший син. Якщо ти забув про це, то я ні. 

-  Що з того? Це не новина.  

Батько стискає щелепи, бачу, як складно йому стримати роздратування. Як би міг, взяв ремінь до рук і відшмагав. Постійно говорив подібне мені та Дем’яну у дитинстві. Правда, ніколи не реалізував погрози, але такі слова звучали.

-  Без тебе я не впораюся.

Ці слова прозвучали настільки несподівано, що я навіть на секунду розгубився.  Богдан… себто мій тато, визнає, що йому потрібна допомога?

Я повільно поставив чашку на стіл.

-  Поясни.

Він проводить рукою по волоссю. Жест, через який шаленіє вся жіноча аудиторія у «Золотій лінії».

-  У Черкасах наше головне виробництво. Там зараз виникли проблеми з усім разом…

Я мовчки дивлюся на нього.