Розділ 53.

Я дивилася у вікно автомобіля, але думки роїлися, поверталися до того, що син і батько не бачилися кілька років. Артем не говорив деталей, тільки коротке «Ми не спілкуємося».

Я довго боролася із собою. Це мене не стосується. Я ніхто, щоб лізти у чужі сімейні справи. Проте слова виявилися швидші, ніж наміри.

-  Можна запитати?

-  Спробуй. Якщо захочу, відповім, - не дуже привітно говорить водій.

Збираюся з духом, щоб поставити питання, але, все ж таки, наважуюся. 

-  Чому ви не спілкувалися з сином чотири роки?

У машині стало тихо, так що почути можна було власне дихання. 

Вуста чоловік стискаються у вузьку лінію. 

Мені здається, що я переступила межу, але відступати вже не вийде. Проте через кілька секунд, він все ж таки вирішив відповісти.

-  Через нашу спільну впертість.

Чекаю, що заговорить далі, але цього не стається, тому що він просто мовчить кілька секунд. 

-  Ми обидва звикли не поступатися, - додає він нарешті, - і жоден не захотів зробити перший крок. Артем такий як я. Дем’ян більше у матір пішов, не знаю, що гірше. Сини інколи таке викидали, що не упізнавав своїх спадкоємців. Я чекав від них зовсім іншого.

Дивлюся на його профіль і розумію, що вони з Артемом таки схожі. Двоє чоловіків, які люблять, але не вміють сказати про це першими.

-  І ви вирішили приїхати тепер? - обережно запитую.

Він усміхається, але усмішка виходить гіркою.

-  Інколи у житті так трапляється, що згадуєш про рідних. Доводиться залишити гордість вдома.

Машина повільно під’їхала до воріт будинку.

-  Це тут, - кажу я тихо.

Тільки зараз подумала про те, чи зрадіє Артем візиту батька? І чи не звинуватить мене у тому, що привела Богдана Леонідовича сюди?

З іншого боку… що я могла зробити? Втекти від Богдана?  Це не вихід… і чомусь здається, що Артем також не повинен тікати. Коли вже батько приїхав, краще рідним людям зустрітися. 

Водій дивиться на будинок. Його погляд змінився – став уважним, холодним.

-  Значить, тут він сховався.

Відчуваю, як у грудях знову стискається тривога. До чого все це призведе? 

Зустріч батька та сина через чотири роки. Не уявляю, щоб я стільки часу не спілкувалася з рідними… але у мене їх не залишилося.

Родина Ланських не дуже цінують одне одного. Це людська натура: не цінувати, доки не втратиш.

Богдан Леонідович першим вийшов і навіть не озирнувшись на мене, попрямував до воріт. Поспішаю за ним, прихопивши пакет з купленими товарами.

Заходимо у двір. Богдан ковзає поглядом по будинку, по вікнах, по терасі – оцінює. І вже рушає до сходів, що вели до входу.

-  Зачекайте, - кажу я швидко.

Він зупиняється, але не повертається одразу.

-  Що ще?

-  Спочатку потрібно повідомити Артема.

Тепер чоловік глянув на мене невдоволено. 

-  Я його батько, - спокійно, але твердо промовив він, - мені не потрібен дозвіл, щоб зайти до власного сина.

У цих словах вгадується звичка все контролювати і не терпіти заперечень. Я відчула, як у мене щось спалахує. Якщо зараз відступити – все почнеться з конфлікту.

Тому роблю крок ближче і м’яко торкаюся його руки. Обережно, ніби перевіряючи, чи не відсахнеться.

-  Прошу вас, - тихо кажу я, - дозвольте Артему самому вирішити.

Він дивиться на мою руку, потім на мене. Погляд пронизливий, наче зважує: хто я така, щоб йому перечити?

Несподівано у кутиках його очей з’явилася ледь помітна усмішка.

-  Ти смілива, Соломіє.

Я прибираю руку.

-  Я просто не хочу, щоб ваша розмова почалася неправильно.

Він гмикнув, а потім кивнув. 

-  Гаразд. Нехай буде по-твоєму.

Відчуваю полегшення, наче з плечей гора зсунулася.

-  У саду є лава. Там зручно. Можете зачекати. Я потім кави принесу.

Чоловік пішов за мною між кущами троянд. Літнє сонце пробивається крізь гілля, світло лягає плямами на доріжку. Богдан Леонідович сів на лаву, очікувально дивлячись на мене.

-  Довго не барися, - говорить він.

-  Добре.

Я швидко рушаю до будинку, і з кожним кроком серце колотиться сильніше. 

У кімнаті Артема тихо, господар зайнятий роботою. Сидить за ноутбуком, як завжди – зосереджений, відгороджений від світу. Світло падає на його обличчя, підкреслюючи шрами, до яких я вже давно звикла. 

-  Я майже закінчив, - каже він, не піднімаючи очей, - зараз збережу файл і вип’ю чаю. Ти ж завариш?