Розділ 52.

Соломія.

Я повертаюся до будинку Артема повільно, ніби навмисне розтягуючи дорогу. Пакет із магазину врізається у пальці, але я майже не відчуваю вагу товарів, що там знаходяться.

Важчими являються думки, які настирливо лізуть у голову.

Я кохаю його.

І це вже не зміниться.

Але Артем… він ніби стоїть на краю прірви і боїться зробити крок. Боїться повірити, що здатен жити далі. Що має право на щастя.

Що він не зраджує минуле, якщо обирає майбутнє.

Десь все це викликає досаду. Невже він ніколи не зможе відпустити Поліну? То виходить моя суперниця, то дівчина, яка трагічно загинула?  Це так неправильно…

Разом з тим бачу у темних очах Артема сумнів. Ніби він постійно запитує себе: «А раптом я знову все зруйную».

Не може він прийняти те, що те, що сталося не тільки на його совісті. Так сталося, що саме Артем сидів за кермом… але там міг опинитися хтось інший.

Ще одне гризе мене зсередини. Його рідні. Родина Ланських – заможна, впливова. Потай я поглянула в інтернеті, переконалася у тому, що вони дійсно мають вагу у цьому світі.

То що вони подумають? Що я прийшла сюди за грошима? За статусом? Мовляв, звичайна дівчина, яку взяли прибирати будинок і готувати їжу, тепер хоче більшого…

Гірка усмішка торкається губ. Мені не потрібні їхні статки. Я б залишилася з Артемом, навіть у маленькій квартирі на околиці. Чужі гроші не потрібні, тому що звикла заробляти сама.

Я хочу бути з ним. Просто з ним.

Я вже майже звернула у провулок, який веде до віддалених будинків, коли почули позаду глухий звук двигуна. Темно-червона машина їхала слідом.

Вона не обганяє, не сигналить. Просто їде… Не стримавшись, прискорюю крок. Автомобіль також.

По спині пробігає холодок. Ну що за оказія? Що тому водію треба? Раптом машина різко загальмувала поруч. Дверцята відчинилися.

-  Агов, панянко! Зачекай, кралю!

Мене пересмикнуло від цього звертання. Ненавиджу, коли незнайомі чоловіки так говорять. Ніби мають на це право.

З машини виходить чоловік років п’ятдесяти. Високий, підтягнутий, у дорогому літньому костюмі.

Сивина на скронях не псувала його – навпаки надавала ще більшої виразності. Риси обличчя чіткі та владні. І щось у кого погляді… знайоме.

Зупиняється за крок до від мене, уважно розглядаючи.

-  Ти не підкажеш, чи тут мешкає Артем Ланський? - запитує він, ніби ми знайомі сто років, - кажуть, десь тут. А я щось не можу його знайти.

Я автоматично стискаю пакет міцніше.

-  А ви хто такий? - холодно запитую.

Чоловік ледь усміхається. Усмішка виглядає спокійною, але у ній відчувається звичка отримувати відповіді без зайвих питань.

-  Можеш йому сказати, що я старий знайомий. Дуже старий, і я зараз не про вік.

Я мовчу, не знаючи, що далі говорити. Він дивиться прямо в очі. Раптом бачу, той самий погляд. Та сама глибина і холодна стриманість, які я бачила в Артема, коли він ховав власні емоції.

Мене пронизує здогадка.

-  Ви… родич?

Вродливий чоловік трохи нахиляє голову.

-  Нарешті правильне питання, красуне.

В якусь мить голос стає твердішим.

-  Я його батько.

Повітря між нами начеб то наелектризувалося.

Батько.

Артем майже ніколи про нього не говорив. Лише один раз, щось там сказав уривком. В його голосі промайнуло щось важке, наче незавершене ним.

Також відчуваю, як усередині піднімається тривога.  Якщо він тут… це не просто випадковість.

-  І чому ж ви не можете знайти власного сина? - обережно запитую я.

Він уважно дивиться на мене, занадто уважно.

-  Тому що мій син дуже не хоче, щоб його знаходили.

На кілька митей зависає паузу, від якої моторошно.

-  А ти, дівчинко, хто йому будеш? Коли так ретельно запитувала про мене, отже знаєш, де мій син.

-  Я працюю в його домі, - відповідаю рівно.

Його погляд ковзнув по мені. Прямо від волосся до пальців, що стискають пакет із продуктами.

-  Лише працюєш?  - тихо перепитує.

-  Так. Тільки працюю, - відказую, хоча тілом від того питання йдуть сироти.

Цей чоловік явно бачить більше ніж говорить.

-  Сідай, - киває чоловік у бік машини, - покажеш дорогу. Не люблю блукати без потреби. Пощастило, що натрапив на тебе, бо ще б довго тут кола намотував.

Тон спокійний, але у ньому не залишається місця для заперечень.

Мені його пропозиція не подобається. Бабуня завжди вчила не сідати до незнайомців у машину. Та й я і сама про це чудово знала. Усередині все стискається: ти його не знаєш… це необачно…