Розділ 51.

Соломія.

Тихо йду до своєї кімнати, сподіваючись нарешті відпочити після нескінченного прибирання. Відчуваю себе втомленою після кількох годин ліквідування наслідків бенкету.

Коли проходжу повз кімнату господаря, помічаю, що світло там ще горить. Серце злегка здригнулося. Чому Артем ще не спить? Завтра ж робочий день.

Насмілившись, тихо відчиняю двері. Артем сидить на ліжку, заглиблений у книгу, зосереджено вчитуючись у рядки.

-  Можна? - тихо запитую, не бажаючи зруйнувати цю спокійну атмосферу.

 -  Так, - промовляє він, не відриваючись від сторінок.

Я ступаю всередину, трохи розгублена, сідаю на край ліжка, на деякій відстані. Мовчання виникає між нами, але воно вже не важке. Спокійне як ніч, що тихо огортала будинок.

-  Ти стільки розповів про себе, а я… - мої слова затихають на губах.

Серце починає битися швидше і раптом Артем підводить погляд. Його темні очі зустрічаються з моїми і чоловік помічає сльози, що тихо скотилися по моїх щоках.

Я сама не помітила як це сталося. Я не здатна приховати те, що накопичувалося всередині…стільки часу мовчала, тому що не було поруч людини, якій могла б довіритися.

Після смерті бабусі, я залишилися сама.

Він обережно простягає руку і обнімає мене. Його тепло розливається по мені, заспокоюючи тремтіння, яке не здатна приборкати.

Притискаюся до нього і нарешті починаю говорити.

-  Моя бабуся, - голос зрадницьки тремтить, але не відступаю, - вона завжди тягнула все на собі. Все… і роботу і турботу про мене. Я завжди хотіла допомагати, навчалася, бігала по підробітках, намагалася зробити хоч трохи, щоб полегшити її життя…

Голос перериває схлип, дивлюся на Артема, але той виразом свого пошрамованого (але такого рідного) обличчя натякає: продовжуй, я хочу почути далі.

-  Потім… я не помітила, як вона захворіла. Можливо, якби я помітила вчасно… я б змогла врятувати її…

Не зуміла говорити далі, але сльози продовжують текти і це неможливо зупинити.

Артем мовчки тримає мене, його обійми тверді, але ніжні. Відчуваю, що можу дозволити собі цю слабкість, не остерігаючись осуду. Мій коханий господар ніколи не стане осуджувати, завжди підтримає, заспокоїть.

-  Я ніколи не думав, що така світла людина, як ти… може бути такою сумною, - тихо промовляє він і я відчуваю, як його слова проникають у саме серце.

Важко зітхаю, відчуваючи, як біль змішується з полегшенням. Вперше за довгий час, я маю змогу поділитися своєю історією…

-  Мені боляче від того, що я не встигла… від того, що не знаходилася поруч, коли це було особливо потрібно. Інколи мені здається, що я винна, що не зробила більше.

Підводжу на Артема погляд, наповнений сльозами.

-  Той браслет з сапфірами – єдине, що залишилося від неї. Це не просто прикраса, а реліквія, яка дозволяє зберігати пам’ять про найдорожчу людину.

Артем обережно погладив мою руку.

-  Ти не могла передбачити. Бабуся знала, що ти намагалася. Впевнений, що вона пишалася тобою, навіть якщо ти цього не бачила.

Я заплющую очі, відчуваючи, як важкий камінь провини, трохи сповзає з плечей. Болісно, але водночас легше.  Сиджу в його обіймах, тихо плачу, знаючи, що нарешті не одна з цим болем.

Я ще тримаюся за його сорочку, злегка тремтячи, коли він тихо промовляє:

-  Соломіє, я не часто розповідаю про своє минуле. Але бачиш, що я також втратив когось важливого. Вона… загинула. Нехай не кохала, але я… - він замовк, а я чую, як його голос стискає біль, - я втратив найдорожче, але…

Притискаюся сильніше. Його слова важливі для мене. Кожного разу коли відкривається ось так, відчуваю, що стала для нього особливою.

-  Після того, - продовжує він, - я закрився. Нестерпний характер, самотність, відчай. Мені здавалося, що я не заслуговую на щастя. І от, коли ти прийшла в цей дім… все змінилося. Ти змогла змусити мене повірити, що ще можна бути щасливим.

Я обережно піднімаю погляд, бачу його очі, в яких тепер не тільки сум, але і відчуття надії. Невже цю надію подарувала йому я?

-  Я розумію твою провину, - каже він тихо, - але те, що сталося з твоєю бабусею, не робить тебе винною. Ти любила її, робила все, що могла. Інколи життя – це те, що ми не встигаємо контролювати.

Я ковтаю сльози, відчуваючи, як його слова м’яко розсіюють мій біль. Можливо, вперше за довгий час, відчуваю, що не сама. Хтось здатен розділити цей тягар зі мною.

Ми сиділи ще довго, обіймаючи один одного. Розуміючи, що тепер ми обидва відкриті і вразливі, і це робить зв’язок щирим, справжнім.  Нехай навіть Артем так і не наважується визнати свої почуття. Навіть якщо кохання є тільки з мого боку.

Сидимо так ще деякий час, але мовчання здається таким доречним. Я відчуваю, що мої страхи і сум повільно втрачають свою гостроту. Поруч знаходиться Артем, який не судить, не дає порад, просто знаходиться поруч.

-  Соломіє, - тихо починає він, - не уявляєш, як рідко я дозволяю комусь побачити мене таким. Точніше, нікому так не довіряв. Ти… зуміла пробити мою стіну.